— Навіть кревногубцеві необов’язково губити всіх своїх кревних,— ображено промовив Тиріон.— Я сказав — коронувати. А не вбити.
Сироторгівець набрав на ложку черемхи.
— У Волантисі ходить монета, де з одного боку корона, а з другого — череп з кістками. А монета одна й та сама. Коронувати Мірселлу — все одно що вбити її. Можливо, за неї підніметься весь Дорн, але самого Дорну недосить. І якщо ви такий розумний, як запевняє ваш друг, ви й самі це усвідомлюєте.
Тиріон поглянув на товстуна іншими очима. «Він не помиляється ні в першому, ні в другому. Коронувати Мірселлу — все одно що вбити її. І я це усвідомлюю».
— Мені лишаються тільки порожні жести. А в цьому разі моя сестра принаймні проливатиме гіркі сльози.
Магістр Іліріо зворотом м’ясистої долоні витер з вуст вершки.
— Дорога в Кичеру Кастерлі не пролягає через Дорн, мій маленький друже. І попід Стіною не пролягає. Але дорога ця таки існує, запевняю вас.
— Я — засуджений до смертної кари зрадник, царевбивця й кревногубець.
Ці натяки на якусь дорогу дратували Тиріона. «Чи він гадає, що це гра?»
— Вирок одного короля може скасувати інший. На чолі Пентоса стоїть правитель, мій друже. Він влаштовує бали й бенкети, їздить містом у паланкіні, прикрашеному слоновою кісткою і золотом. Перед ним їдуть три герольди з золотими терезами торгівлі, залізним мечем війни та срібним батогом справедливості. Першого дня нового року правитель забирає цноту діви ланів і діви морів,— Іліріо нахилився вперед, поставивши лікті на стіл.— Та якщо раптом у нас буде неврожай чи ми програємо війну, ми ріжемо правителю горлянку, щоб улестити богів, і з-поміж сорока родин обираємо нового.
— Нагадаєте мені, якщо я раптом вирішу стати правителем Пентоса.
— Хіба ваші Сім Королівств аж так відрізняються? У Вестеросі нема ні миру, ні справедливості, ні віри... а скоро і харчів не буде. А люди, голодні й божевільні від страху, шукають спасителя.
— Шукати вони можуть, але в особі Станіса вони знайдуть лише...
— Мова не про Станіса. І не про Мірселлу,— мовив Іліріо й широко всміхнувся жовтими зубами.— Про декого іншого. Сильнішого за Томена, добрішого за Станіса, з правами більшими, ніж у Мірселли. Про спасителя, який з’явиться з-за моря, щоб перев’язати рани скривавленого Вестеросу.
— Гарні слова,— мовив Тиріон, не надто вражений.— Та словеса — це суховій. І хто цей клятий спаситель?
— Дракон,— мовив сироторгівець і, побачивши вираз Тиріонового обличчя, розсміявся.— Триголовий дракон.
Данерис
Чути було, як мрець піднімається сходами. Його випереджав повільний, розмірений тупіт кроків, луною котячись поміж пурпурових колон зали. Данерис Таргарієн чекала на мерця на лавиці з чорного дерева, яка правила їй за трон. Очі в королеви були заспані, а сріблясто-золоті коси — скуйовджені.
— Ваша світлосте,— промовив сер Баристан Селмі, лорд-командувач королівської варти,— вам необов’язково на це дивитися.
— Він загинув за мене,— Дані притиснула до грудей лев’ячу шкуру. Під шкурою вона була вдягнена в легку білу лляну сорочку до середини стегон. Дані саме снився будинок з червоними дверима, коли Місанді її збудила. Часу вдягатися не було.
— Халесі,— прошепотіла Іррі,— тільки не торкайтеся мерця. Це погана прикмета.
— Якщо тільки ви не власноруч його вбили,— підхопила Джикі, яка були ширша в кості, ніж Іррі, з округлими стегнами й важкими персами.— Усі це знають.
— Усі це знають,— погодилася Іррі.
Дотраки добре знаються на конях, але далі їхні знання переважно не поширюються. «І крім того, це ж прості дівчатка». Служниці були приблизно одного з нею віку — зовні дорослі жінки, чорнокосі, мідношкірі, з очима-мигдалинами, та все одно дівчатка. Дані їх подарували, коли вона брала шлюб з халом Дрого. Саме Дрого подарував їй лев’ячу шубу з головою — шкуру гракара, білого лева з Дотрацького моря. Шуба була завелика на Дані, відгонила цвіллю, але приносила таке відчуття, наче її сонце-й-місяць і досі поруч.
Першим на верхівці сходів з явився Сірий Черв’як зі смолоскипом у руці. На бронзовому шоломі він мав три шпичаки. За Сірим Черв’яком ішло четверо незаплямованих, які несли на плечах мерця. У них на шоломах було тільки по одному шпичаку, а обличчя їхні виказували так мало емоцій, немов теж були відлиті з бронзи. Вони поклали тіло під ноги Дані. Сер Баристан відкинув закривавлений саван. Сірий Черв’як опустив смолоскип нижче, щоб краще було видно.
Обличчя мерця було гладеньке й безволосе, а щоки розтяті від вуха до вуха. Був він рослявий, блакитноокий і вродливий. «Дитя Ліса чи Старого Волантиса, викрадене з якогось корабля піратами і продане в рабство в червоному Астагюрі». Хоча очі мерця були розплющені, плакали не вони, а його рани. А ран було стільки — не полічити.
— Ваша світлосте,— мовив сер Баристан Селмі,— на цеглі в провулку, де його знайшли, намальована гарпія...
— ...намальована кров’ю,— здогадалася Данерис. Різанину сини гарпії влаштовували поночі, а над кожним тілом залишали свій знак.— Сірий Черв’яче, чому цей чоловік був сам-один? Чому без товариша?
За її наказом усі незаплямовані патрулювали вулиці Міріна поночі тільки в парі.
— Королево,— озвався капітан,— ваш слуга Міцний Щит вчора був не на службі. Він пішов... у одне місце... випити в товаристві.
— Одне місце? Про що це ви?
— Про будинок розпусти, ваша світлосте.
Бордель! Половина з вільновідпущеників була з Юнкая, де мудре панство уславилося своєю підготовкою постільних рабів. «Наука сімох стогонів». По всьому Міріну борделі множилися, як гриби. «Це все, що вони вміють. А жити треба». День у день харчі дорожчали, а ціна на тіло падала. В бідніших кварталах поміж східчастих пірамід мірінської рабовласницької шляхти були борделі, що задовольняли будь-які еротичні смаки, знала Дані. «Та все одно...»
— Але що євнуху робити в борделі?
— Втрачаючи чоловіче багатство, євнух не втрачає чоловічого серця, ваша світлосте,— сказав Сірий Черв’як.— Відданий вам чув, що ваш слуга Міцний Щит іноді платив жінкам дзвінку монету в борделі, щоб ті просто полежали біля нього й пообнімали його.
«Кров од крові дракона ніколи не плаче».
— Міцний Щит,— повторила вона з сухими очима.— Це його ім’я?
— З вашої ласки, ваша світлосте.
— Гарне ім’я.
Добре панство Астапора не дозволяло своїм рабам-солдатам навіть мати імена. Після звільнення дехто з незаплямованих повернувся до імені, отриманого за народження, а дехто обрав собі нове.
— Відомо, скільки було нападників у сутичці з Міцним Щитом?
— Відданий вам не знає. Але багато.
— Шестеро, ба й більше,— сказав сер Баристан.— Судячи з ран, на нього накинулися зусібіч. Коли його знайшли, в піхвах не було меча. Можливо, він поранив декого з нападників.
Дані подумки помолилася, щоб просто зараз де-небудь помирав один із синів гарпії, тримаючись за живіт і звиваючись від болю.
— Навіщо йому отак розрізали щоки?
— Милостива королево,— мовив Сірий Черв’як,— убивці запхали в горло вашого слуги Міцного Щита козлячі геніталії. Відданий вам витягнув їх, перш ніж принести його сюди.
«Згодувати йому його власні геніталії вони не мали змоги. Астапорці не лишили йому ні стебельця, ні корінця».
— Сини нахабнішають,— зауважила Дані. Досі вони нападали тільки на беззбройних вільновідпущеників — різали їх просто на вулиці або під покровом ночі вдиралися в їхні домівки й убивали їх у ліжку.— Це вони вбили першого мого солдата.
— Першого,— попередив сер Баристан,— але не останнього.
«Війна триває,— збагнула Дані,— просто зараз я воюю з привидами». А вона сподівалася на перепочинок від різанини — їй потрібен час на відбудову й на загоєння ран.
Скинувши лев’ячу шкуру, Дані опустилася навколішки біля тіла й заплющила померлому очі, ігноруючи Джикі, яка хапнула ротом повітря.
— Міцний Щит не буде забутий. Обмийте його, вдягніть як до бою і поховайте разом з шоломом, щитом і списами.