То була найдовша подорож у його житті, хоча тривати вона мала не більше за півгодини. Його піднімали і опускали, котили і ставили у стоси, перевертали, хилитали і знову котили. Крізь дерев’яні клепки він чув галас людей, одного разу — іржання коняки десь неподалік. Короткі криві ноги почало судомити, а скоро біль у них змусив забути навіть про гупання по голові.
Все скінчилося так, як і починалося — котінням барила, од якого знову паморочилося в голові й трусилося все тіло. Ззовні незнайомі голоси балакали невідомою говіркою. Хтось загрюкав по барилі згори, і скоро віко тріснуло навпіл. Досередини ринуло світло, а з ним і свіже повітря. Тиріон жадібно вдихнув і спробував підвестися, та зумів лише перекинути барило набік і вивалитися на втоптану земляну долівку.
Над ним нависав неймовірно жирний чолов’яга з розгалуженою жовтою бородою, тримаючи в руках дерев’яну довбню і залізне долітце. Халат на ньому легко міг би служити комусь шатром на турнірі; вільно пов’язаний пас розпустився, відкриваючи велетенське біле черево і пару важких обвислих цицьок, схожих на торби з салом, вкриті цупкою жовтавою шерстю. Тиріонові чоловік нагадав здохлу морську корову, яку колись давно викинуло хвилями до печер під Кастерлі-на-Скелі.
Товстун подивився униз і посміхнувся.
— П’яний карлик, — мовив він посполитою мовою Вестеросу.
— Гнила морська корова.
Тиріонів рот був повен крові, яку він і сплюнув під ноги товстунові. Знаходилися вони у довгому темнуватому підвалі зі склепінчастою стелею та стінами, поплямованими салітрою. Навколо громадилися барила вина та пива — більше ніж досить, щоб спраглому карликові вистачило пережити ніч. «Та й решту життя дожити теж.»
— Язикатий. Я це в карликах полюбляю. — Коли товстун сміявся, його плоть стрибала так завзято, що Тиріон був злякався, чи не звалиться він на нього та не розчавить. — Ви голодні, мій маленький друже? Стомилися?
— Пити хочу. — Тиріон важко зіп’явся на коліна. — І брудний, як дідько.
Товстун принюхався.
— Таки-так, спершу купіль. А потім обід і м’яка постіль, еге ж? Моя челядь подбає. — Хазяїн відклав довбню і долітце. — Мій дім — ваш дім. А друг мого друга за морем — друг Іліріо Мопатіса, не майте сумніву.
«А я друзям Вариса-Павука довірятиму, лише коли за горло триматиму.»
Втім, обіцянку про купіль товстун справдив. Щойно Тиріон опустився у гарячу воду і заплющив очі, як його негайно зморив міцний сон. Прокинувся він голий на перині гусячого пуху — такій м’якій, наче його ковтнула хмарка з неба. На язику мовби виросла щетина, горло дерлося, а прутень стояв, наче залізний. Тиріон скотився з ліжка, знайшов горщика і заходився його наповнювати зі стогоном задоволення.
У покої стояли сутінки, та крізь щілини віконниць пробивалися смуги жовтого сонячного світла. Тиріон струснув останні краплі й почалапав візерунчастими мирійськими килимами — м’якими, наче молода весняна травичка. Незграбно видершись на лаву коло вікна, він розчахнув віконниці — подивитися, у які краї його заслали боги та Варис.
Просто під вікном навколо мармурової водойми стояли стрункими вартовими шість вишневих дерев; їхні тонкі гілки були голі та брунатні. На воді стояв голий хлопчик, готовий до двобою з вузьким клинком бравів у руці. Він був з себе гарний, стрункий та зграбний, не старший за шістнадцять років, з прямим білявим волоссям аж до плечей — такий живий та природній, що карлик не зразу зрозумів: хлопчика було зроблено з мальованого мармуру, лише клинок блищав справжньою крицею.
За ставком здіймалася цегляна стіна у дванадцять стоп заввишки з залізними шпичками нагорі. А далі простерлося місто. Море черепичних дахів купчилося навколо затоки. Тиріон побачив чотирикутні цегляні башти, великий червоний храм, віддалений маєток-палац на пагорбі. Ген далі на глибокій воді мерехтіло сонячне сяйво. Затокою гуляли рибальські лайби, тріпотіли вітрилами на вітрі; уздовж берега витикалися лісом щогли більших кораблів. «Напевне ж, один із них має вирушити в Дорн. Або до Східної-Варти-біля-Моря.» Утім, грошей заплатити за дорогу він не мав, а тягти весло не зумів би. «Напевне, міг би набитися у корабельні учні й дозволити жеглярам грати себе в сраку по всьому вузькому морі.»