Праля подарувала йому останній погляд, ухопила кошика і пішла геть. «Здається, надовго утримати жодну жінку мені не судилося» — подумав Тиріон.
Глек чомусь закінчився аж до краплі. «Мабуть, треба якось доповзти до того льоху і взяти ще.» Але міцне вино геть забило памороки, а сходи до льоху були неабияк круті.
— Де шльондрам місце? — запитав він у випраної білизни, що теліпалася на мотузці.
А було б запитати пралю. «Ні, люба моя, це не натяк, що ти шльондра — може, просто знаєш, де їм місце.» А чи не краще спитати в батька? «Туди, де шльондрам місце» — сказав князь Тайвин. «А вона ж мене кохала. Донька простого чиншовика закохалася у мене, пішла за мене заміж, поклалася на мене і подарувала свою довіру.»
Порожній глек випав з руки і покотився дворищем. Тиріон рвучко зіп’явся з лави, пішов його підняти і дорогою побачив гриби, що виросли з розтрісканої плитки бруку. Були вони бліді, майже білі, мали плями, а знизу ребра — темно-червоні, наче кров. Карлик ухопив одного, зірвав, нюхнув. «Смакота, — подумав він, — до того ж смертельна.»
Грибів загалом було сім. Може, то Седмиця намагалася йому щось сказати. Тиріон зібрав усі, смикнув з мотузки рукавичку, ретельно загорнув і запхав до кишені. Од зусиль запаморочилося у голові, відтак він заповз на лаву, згорнувся клубком і заплющив очі.
Коли Тиріон отямився, то побачив навколо вже знайому опочивальню, а себе зануреним у ту саму перину гусячого пуху. За плече його трусила білява дівчина.
— Ясний пане, — мовила вона, — купіль чекає. За годину вас до столу просить магістрат Іліріо.
Тиріон випростався, сів спиною до подушок, тримаючись обіруч за голову.
— Мені це сниться, чи ти балакаєш посполитою мовою?
— Так, мосьпане, балакаю. Мене купили догоджати королю.
Дівчина була блакитноока, гарна вродою, молода, струнка і гнучка.
— Що догодила — в тому не сумніваюся. А мені догоди келихом вина.
Дівчина йому налила.
— Магістрат Іліріо приставив мене до вас терти спину і зігрівати постіль. Моє ім’я…
— …мене не цікавить. Ти знаєш, де місце шльондрам?
Вона зашарілася.
— Там, де вони продають себе за гроші.
— Або за коштовності, сукні чи замки. Але ж де це місце?
Дівчина не могла зрозуміти його запитання.
— Це загадка, ласкавий пане? Я не вмію відгадувати загадки. Чи не скажете мені відповідь?
«Ні, — подумав він. — Я й сам ненавиджу загадки.»
— Нічого я тобі не скажу. А ти зроби мені ту саму послугу.
«Єдине, що мене в тобі цікавить, знаходиться в тебе між ногами» — трохи не ляпнув він; слова вже крутилися на язику, але чомусь так і не зірвалися з нього. «Вона не Шая, — сказав собі карлик, — а лише юна дурепа, що думає, наче я з нею граюся в загадки.» Та по правді, він навіть її піхви не надто жадав. «Напевне, я захворів. А чи й помер.»
— Кажеш, купіль чекає? Не можна змушувати великого сирного короля чекати.
Поки Тиріон сидів у купільниці, дівчина помила йому ноги, відшкрябала спину і вичесала волосся. Потім вона втерла йому в литки якусь запашну масть — полегшити судоми та біль — і вдягла знову в хлопчаче вбрання: заяложену пару темно-пурпурових штанів та синій жупан з парчовою підкладкою.
— Чи схоче мене ясний пан у ліжку після вечері? — запитала вона, ушнуровуючи чоботи.
— Ні. Мої справи з жінками скінчені. — «З хвойдами.»
Дівчина поставилася до його байдужості надто вже легко, як на його смак.
— Якщо мосьпан надають перевагу хлопчикам, я їм знайду належного і пришлю до ліжка.
«Мосьпан хочуть свою дружину. Мосьпан надають перевагу дівчині на ім’я Тайша.»
— Пришлеш, якщо він знає, де місце шльондрам.
Дівчина стиснула вуста. «Зневажає мене, — зрозумів він, — та не більше, ніж я сам себе.» Тиріон Ланістер не мав сумніву, що безліч жінок, яких він гойдав, гидували навіть самим його виглядом. Але деякі хоча б мали чемність удавати прихильність. «А трохи чесної зневаги навіть бадьорить — як терпке кисле вино після надміру солодощів.»
— Мабуть, я передумав, — сказав Тиріон дівчині. — Чекай на мене у ліжку. І май ласку чекати гола, бо я буду трохи занадто п’яний, щоб копирсатися у твоїй одежі. Не розтуляй рота, зате розтули стегна якомога ширше, і ми чудово порозуміємося.
Він кинув на неї косий та лукавий погляд, сподіваючись викликати хоч трохи остраху, та у відповідь побачив лише відразу. «Хто стане боятися карлика?» Навіть князь Тайвин не боявся, хоча Тиріон тоді тримав у руках арбалета.