— Ти стогнеш, коли тебе дрюкають? — запитав Тиріон постільну зігрівачку.
— Якщо мосьпан забажають.
— Мосьпан може забажати тебе придушити. Саме так я повівся зі своєю останньою шльондрою. Гадаєш, твій господар заперечуватиме? Авжеж ні. Він-бо має таких ще сотню, а таких, як я — більше жодного.
Цього разу в відповідь на свій вишкір він таки отримав той страх у очах, на який сподівався.
Іліріо сидів, відкинувшись, на м’якій канапі та потрошку смакував гострі перчини і перлові цибулини з дерев’яної миски. Чоло його покропили краплі поту, поросячі очиці виблискували над товстими щоками, а на руках, коли він ними рухав, витанцьовували самоцвіти: онікси та опали, тигрові ока та турмаліни, рубіни, аметисти, сафіри, смарагди, гагати, нефрити, чорні діаманти та зелені перли. «Я б за ті персні багато років прожив, — подумав Тиріон, — хоча без різницького тесака їх не здобудеш.»
— Сідайте ж, мій малий друже, — заохотив Іліріо помахом руки.
Карлик видерся на крісло — занадто велике для нього, справжній престол із подушками, створений для підтримки величезних сідниць магістрата і спертий на міцні товстезні ноги. Тиріон Ланістер усе життя прожив у світі, завеликому для нього, та в маєтку Іліріо Мопатіса він геть загубився у речах, що розмірами не вміщувалися йому в голові. «Я — наче миша у мамутовому лігві. Та нехай — мамут хоч має непоганий винний льох.» Згадка викликала спрагу, і Тиріон спитав вина.
— Вам смакувала дівчина, котру я прислав? — запитав Іліріо.
— Якби я хотів дівчину, то попросив би собі сам.
— Невже вона вас не вдовольнила?
— Вона зробила все, що від неї бажали.
— Сподіваюся. Адже навчали її в Лисі, де з кохання зробили мистецтво. Король спізнав із нею велику насолоду.
— А я королів убиваю, хіба ви не чули? — зловісно вишкірився Тиріон понад чарою з вином. — І не треба мені королівських недоїдків.
— Як забажаєте. Нумо ж повечеряймо.
Іліріо ляснув долонями, і до столу заспішили стольні слуги.
Розпочалася вечеря юшкою, звареною з крабів та жабуна-рибалки, і ще однією — холодною, з яйцями та лимонами. Далі пішли куріпки у меді, сідло ягняти, гусяча печінка у вині, пастернак у маслі та молочне пацятко. Побачивши те все на столі одночасно, Тиріон аж відчув запаморочення, та все ж примусив себе з чемності ковтнути ложку юшки… а відчувши смак, забувся і загубився. Куховарки були старі та жирні, але справу свою знали — так смачно він не їв навіть при королівському дворі.
Зісмоктуючи м’ясо з кісток своєї куріпки, Тиріон запитав Іліріо про вранішні турботи у раді магістратів. Товстун здвигнув плечима.
— На сході неспокійно. Астапор захоплено, і Меєрин теж. То гіскарські невільницькі міста, котрі були вже старі, коли світ стояв ще зовсім юний.
Порізали молочне паця. Іліріо вхопив шматок хрусткої шкуринки, вмочив у сливову підливку та з’їв руками.
— Невільницька затока далеченько від Пентосу.
Тиріон наколов гусячу печінку на кінчик кинджала. «Найгірше прокляття падає на вбивцю родичів, — пригадав він, — та мені в моєму пеклі починає нівроку подобатися.»
— Так-то воно так, — погодився Іліріо, — але світ — це одні великі павучі тенета, у яких лише торкнися однієї нитки, і затремтить безліч інших. Іще вина? — Іліріо кинув собі до рота перчину. — Хоча ні, я маю дещо ліпше.
Він ляснув у долоні. Увійшов стольник з накритою таріллю і поставив її перед Тиріоном, а Іліріо перехилився через стіл і прибрав накривку.
— Гриби! — оголосив магістрат, супроводжуваний заманливими пахощами. — Поціловані часником і скупані у маслі. Мені казали, на смак виняткові. З’їжте одненького, друже мій. Або навіть два.
Тиріон вже був підніс тлустого чорного гриба мало не до рота, але щось у голосі Іліріо змусило його раптово спинитися.
— Після вас, ласкавий пане.
І він штовхнув таріль до хазяїна дому.
— Ні-ні. — Магістрат Іліріо штовхнув гриби назад. На один удар серця здалося, неначе з набряклої плоті сирного короля визирнув юний хлопчина, хитрун і вигадник. — Після вас. Я наполягаю. Куховарка навмисне приготувала їх саме для вас.
— Та невже? — Він пригадав куховарку, борошно на її руках, важкі цицьки, помережані темно-синіми жилами. — Дяка їй за добрість, але… ні.
Тиріон опустив гриба назад у калюжу масла, з якого той виник.
— Ви занадто підозріливі, — посміхнувся Іліріо крізь розгалужену жовту бороду. Щоранку намащувану, щоб блищала, наче золото — так подумалося Тиріонові. — Невже вам властиве боягузтво? Ніколи про вас такого не чув.