— Лінива ти потворо, — сказала вона йому, чухаючи під щелепою.
Лусочки були гарячі на дотик, наче обладунок, надовго залишений під сонцем. «Дракони — то вогонь, що обернувся плоттю.» Таке вона прочитала у одній з книжок, подарованих паном Джорагом на весілля.
— Ти ж маєш полювати з братами. Невже ви з Дрогоном знову сваритеся?
Останнім часом її дракони почали шаленіти. Раегал клацав зубами на Іррі, а Візеріон підпалив Резнакові токар у останні відвідини шановного місцевого підстолія. «Я покинула їх напризволяще, і вони здичавіли… та коли ж мені знайти на них час?»
Візеріон хльоснув хвостом з боку в бік і гупнув по стовбурі дерева так, що до Даніних ніг скотилася збита з дерева груша. Дракон розгорнув крила і наполовину злетів, наполовину застрибнув на огорожу тераси. «Росте, — подумала Дані, спостерігаючи, як дракон злітає в небо. — Усі троє ростуть. Скоро будуть досить великі, щоб нести мою вагу.» І тоді вона злетить, як злітав Аегон Завойовник — вище й вище, аж Меєрин стане унизу таким малим, щоб стерти його одним порухом пальця.
Вона дивилася, як Візеріон виписує дедалі ширші кола, доки дракон не зник з очей за каламутними водами Скахазадхану. Лише тоді Дані повернулася до піраміди, де Іррі та Джихікі чекали дозволу вичесати їй переплутане волосся і вдягти, як личить цариці меєринській — у гіскарський токар.
Той одяг був із себе досить-таки незручний: довге, вільне, позбавлене крою простирадло, яке накручувалося на стан, пропускалося під пахвою, закидалося на плече, а численні краї мали ретельно нашаровуватися для кращого огляду. Якщо накрутити токар надто вільно, він міг упасти з тіла; якщо ж надто щільно — зв’язував рухи і змушував запинатися. Навіть правильно вдягнутий, токар слід було притримувати лівицею. Ходіння у токарі вимагало від хазяйки вміння дріботіти крихітними крочками і тримати бездоганну рівновагу — раптом хтось наступить на один із важких країв, що волочаться слідом. Певно, токар не міг носити ніхто, приставлений до ремесла, служби чи будь-якої праці — то був одяг господарів, ознака багатства та влади.
Дані хотіла була заборонити носіння токарів, щойно захопила Меєрин, але радники її відрадили.
— Матір Драконів повинна вдягти токар, бо інакше її зненавидять усі, — застерегла Зелена Грація, Галацца Галаре. — У вовняному одязі Вестеросу чи сукні мирійського мережива ваша преосяйність довіку лишиться серед нас чужинкою, чудернацькою зайдою, варварською завойовницею. А меєринська цариця має бути справжньою вельможною панією Старого Гісу.
Бурий Бен Бросквин, полковник «Других Синів», висловився коротше і яскравіше:
— Хто хоче бути крулем поміж кролів, мусить причепити пару довгих вух.
Довгі вуха, котрі вона обрала собі на нинішній день, пошиті були з чистого білого льону та облямовані золотими китицями. З допомогою Джихікі Дані зрештою — з третьої спроби — правильно накрутила токар на себе. Іррі принесла корону, зроблену в подобі триголового дракона її дому, що мав золоті кільця звивистого тіла, срібні крила і голови зі слонової кістки, оніксу та жаду. Від її ваги Даніні плечі та шия, певно, закам’яніють і скнітимуть ще до вечора. «Корона не повинна зручно та легко сидіти на голові.» Це сказав колись один із її ясновельможних предків-королів. «Котрийсь Аегон, але ж котрий?» П’ятеро Аегонів царювало у Семицарстві Вестеросу. Мав бути і шостий, але пси Узурпатора знищили сина її брата, ще коли той був немовлям при матінчиних грудях. «Якби був живий, я б могла з ним побратися. Аегон за віком ближчий до мене, ніж Візерис.» Та коли Аегона з його сестрою жорстоко замордували, Дані ще тільки почала рости у материному череві. Їхній батько — її брат Раегар — загинув ще раніше, від руки Узурпатора на Тризубі. Інший її брат, Візерис, загинув у Ваес Дотраку, волаючи з болю під короною розтопленого золота. «Якщо я дозволю, мене теж уб’ють. Ножі, що зарізали мого Непохитного Щита, призначалися мені.»
Дані не забула дітей-невільників, розіп’ятих Великими Хазяями уздовж дороги з Юнкаю. Їх було загалом сто і шістдесят три; кожен був прибитий цвяхами до стовпа з рукою, випростаною так, щоб показувати шлях на Меєрин. Захопивши місто, Дані наказала розіп’ясти таке саме число Великих Хазяїв. Зграї мушви супроводжували їхнє повільне та болісне відбуття на той світ; над майданом ще довго висів сморід гнилої плоті. Але інколи вона сумнівалася, чи досить далеко зайшла у своїй рішучості. Адже ці меєринці — лукавий та впертий народ, що вдавався до спротиву на кожному кроці. Так, вони звільнили рабів… лише затим, щоб одразу ж винайняти їх на службу за таку жалюгідну платню, з якої ледве можливо було прохарчуватися. Застарих чи замалих для праці просто викинули на вулиці, а з ними — хворих та скалічених. І ще після того Великі Хазяї, збираючись на пласких верхівках своїх пірамід, сміли скаржитися на драконову царицю, що наповнила їхнє величне місто юрбами брудних жебраків, злодіїв та повій.