— Вони завдячують своїми вміннями мені, — наполягав вельможа. — Це ж я забрав їх з невільницького базару і приставив до кросен.
Дані вислухала мовчки, з непорушним обличчям, а коли прохач скінчив, запитала:
— Як звали стару ткалю?
— Невільницю? — Граздан переступив з ноги на ногу, зморщив чоло. — Її звали… напевне, Ельза. Чи то пак Елла. Та вона ж померла шість років тому. Я мав у власності стільки рабів, ваша милосте…
— Хай буде Ельза. Ось наш вирок. Від дівчат ви не матимете нічого. Це Ельза навчила їх ткацької справи, а не ви. Од вас дівчата матимуть нові кросна — і найкращі, які можна купити за гроші. Це вам за те, що забули ім’я старої майстрині.
Резнак хотів був викликати наступний токар, але Дані наполягла викликати відпущенця і надалі вислуховувала колишніх хазяїв та колишніх рабів по черзі. Чимало справ, поданих на її розгляд, стосувалися відшкодування завданих збитків, руйнувань та жертв. Після переможного приступу Меєрин жахливо сплюндрували. Східчасті піраміди зацних родів уникли найгіршого, але бідніші частини міста затопив свавільний погром: то повстали невільники у самому місті, а крізь вибиту браму одночасно ввірвалися голодні орди відпущенців з Юнкаю та Астапору. Її Неблазні зрештою відновили лад та послух, але погром залишив по собі безліч прикрих наслідків і скорботних турбот. І тепер усі вони постали перед царицею.
Прийшла багата жінка, чий чоловік та сини загинули при обороні міських мурів. Під час погромів вона з переляку втекла до рідного брата, а коли повернулася, то знайшла, що в її будинку влаштували дім розпусти, де повії вдягалися в її шати та коштовності. Жінка вимагала назад свій будинок і коштовності. «Одяг хай забирають собі» — дозволила вона. Дані присудила повернути їй коштовності, але оголосила, що будинок було втрачено після втечі господині.
Прийшов колишній раб і звинуватив одного з вельмож дому Цхак. Невільник нещодавно узяв собі за дружину відпущеницю, яка перед падінням міста служила вельможі постільною підбічницею. Вельможа порушив її цноту, грав задля свого задоволення і запліднив дитиною. Новий чоловік вимагав вихолостити вельможу за злочин зґвалтування, а також виплатити йому гаманець золота за виховання вельможного байстрюка як своєї власної дитини. Золото Дані йому присудила, проте у вихолощенні відмовила.
— Коли вельможа з нею злягався, вона ще була його власністю, з якою він міг чинити на свій розсуд. За законом то не є зґвалтування.
Дані бачила, що її присуд не задовольнив прохача. Та якщо холостити усіх чоловіків, що брали собі постільних невільниць, то скоро правитимеш у місті євнухів.
Прийшов хлопчик, молодший за Дані, тендітний та вкритий рубцями, вдягнений у подертий і розкошланий токар зі срібною облямівкою. Голос його ламався, коли він розповідав, як двоє з домашніх рабів його батька повстали тієї ночі, коли було вибито браму. Один убив його батька, інший — старшого брата. Удвох вони зґвалтували матір і теж її вбили. Малий утік, відбувшись рубцем на обличчі, але один з убивць досі жив у батьковому домі, а інший вступив до війська цариці — «Материних Воїв». Малий просив, щоб їх обох повісили.
«Я царюю в місті, збудованому на порохні та смерті.» Дані не мала іншого вибору, крім відмовити у проханні — адже вона оголосила загальне прощення усіх злочинів, скоєних при погромі міста. Так само не збиралася вона і карати рабів за повстання проти хазяїв.
Почувши вирок, малий кинувся на неї, але заплутався ногами у токарі й простягся долу на ліловому мармурі. Коло хлопця миттю опинився Могутній Бельвас; величезний брунатний євнух підсмикнув його вгору одноруч і зателіпав, наче вовкодав — пацюка.
— Годі, Бельвасе! — покликала Дані. — Відпустіть його.
А малому сказала:
— Бережи понад усе свій токар, бо він урятував тобі життя. Ти ще хлопчина, і ми забудемо те, що тут сталося. Від тебе ми чекаємо того ж самого.
Та коли хлопець виходив, то зиркнув назад через плече, і побачивши його очі, Дані зрозуміла: Гарпія має ще одного сина.
До полудня Даянерис відчувала на голові вагу корони, а під собою — твердість лави. Стільки людей чекали на її ласку, що вона і пообідати не знайшла часу, лише вислала Джихікі до кухні по таріль коржів, оливок, смокв та сиру і сиділа, потрошку відщипуючи їжу та сьорбаючи з чари розведеного водою вина. Смокви були чудові, оливки — ще кращі, проте вино лишало у роті терпкий залізний присмак. Малий жовтий виноград, який ріс у цих краях, не давав вина високої якості. «З тутешньої лози ми багато не наторгуємо.» Крім того, Великі Хазяї спалили найкращі виноградники разом з оливковими гаями та плодовими садами.