Пополудні прийшов майстер — ліпник та ливар — і запропонував замінити голову великої спижевої гарпії на Майдані Очищення подобою Даніного обличчя. Вона відмовила йому з усією ввічливістю, яку зуміла зібрати.
У Скахазадхані спіймано було щуку величини раніше не баченої; рибалка приніс її цариці в подарунок. Цариця висловила подив і захоплення неймовірною рибою, винагородила рибалку гаманцем срібла і відіслала щуку до кухні.
Мідних справ майстер зробив їй кольчугу з яскраво налощених кілець для носіння на війні. Дані прийняла подарунок з сердешною дякою; кольчуга була гарна аж на подив, її вилощена мідь виблискувала б на сонці пишно і осяйно… хоча у справжній битві вона б радше вдяглася у сталь. Навіть дуже молода дівчина, що погано зналася на справах війни, все ж таки достатньо розумілася на таких речах.
Капці, надіслані Царем-Різником, ставали дедалі обтяжливішими. Дані скинула їх геть, одну ногу заклала під себе, а другою зателіпала вперед і назад. Видовисько було не таке пишне, як личить цариці, та їй уже остогидло робити лише те, що личить цариці. Від корони жахливо боліла голова, а сідниці геть заніміли.
— Пане Барістане, — звернулася Дані до старого лицаря, — тепер я знаю, яка чеснота найпотрібніша можновладцеві.
— Хоробрість, ваша милосте?
— Залізні сідниці, — піддражнила вона. — Бо ж я нічого не роблю, лише сиджу на лаві.
— Ваша милість покладають на себе завеликий тягар. Ви мусите дозволити вашим радникам його полегшити.
— Я маю забагато радників, але замало подушок. — Дані обернулася до Резнака. — Скільки там іще?
— Двадцять і три, якщо ласка вашої препишності. Зі стількома ж скаргами. — Підстолій зазирнув у якісь папери. — Одне теля, три кози. Решта, не маю сумніву, будуть вівці та ягнята.
— Двадцять і три. — Дані зітхнула. — Мої дракони аж занадто закохалися у баранину, відколи ми почали платити чабанам за драконячу здобич. Але чи мають скаржники якісь докази на підтвердження своїх скарг?
— Дехто приніс обпалені кістки.
— Люди палять вогнища і смажать на них баранину. Обпалені кістки — то не докази. Бурий Бен каже, що у пагорбах навколо міста є руді вовки, шакали та дикі собаки. Невже ми тепер платитимемо доброю срібною монетою за кожне ягня, що пропаде між Юнкаєм і Скахазадханом?
— Ні, препишна царице, — вклонився Резнак. — То мені просто вигнати цих пройдисвітів геть, чи ви бажаєте, щоб їм ще й батогів дали?
Даянерис посовалася на лаві.
— Жодна людина не повинна боятися приходити до мене.
Вона не сумнівалася, що якась частина позовів є брехливою, але ж чесних усе-таки більше. Її дракони надто виросли, щоб удовольнятися щурами, кішками та собаками. «Що більше їдять, то більшими виростають, — попереджав її пан Барістан, — а що більшими виростають, то більше їдять.» А надто Дрогон — той полюбляв літати ген за гори, за поля, де легко з’їдав вівцю на день.
— Заплатіть їм ціну їхньої худоби, — сказала Дані Резнакові. — Але віднині скаржники повинні з’являтися до Храму Грацій і складати священну присягу перед богами Гісу.
— Вашу волю буде виконано.
Резнак обернувся до прохачів.
— Їхня царська препишність погодилися відшкодувати вартість утрачених вами тварин, — мовив він гіскарською мовою. — Назавтра з’явіться до моїх шафарів і отримайте сказане відшкодування грішми або худобою, на ваш вибір.
Вирок пролунав у похмурій тиші. «А начебто мали б задовольнитися, — подумала Дані. — Їм дали те, по що вони прийшли. Невже до цих людей ніяк не піддобритися?»
Коли прохачі один за одним виходили геть, останній з них залишився. То був опецькуватий чолов’яга з обвітреним обличчям, одягнений незграбно і вбого. На голові він мав шапку цупких чорно-рудих кучерів, підрізаних навколо вух, у одній руці тримав непоказний полотняний лантух. Стояв він, опустивши голову і витріщившись на мармурову підлогу — наче забувся, де він і навіщо. «Цікаво, чого хоче цей?» — запитала себе Дані.
— На коліна перед Даянерис Буреродною, Неопалимою, царицею меєринською, королевою андалів, ройнарів та першолюдей, халісі великого трав’яного моря, Трощителькою Кайданів та Матір’ю Драконів! — скричала Місандея своїм тоненьким солодким голосочком.