Дані підвелася; з неї почав був спадати токар, та вона його упіймала і припнула на місце.
— Гей, ти — з торбою! — покликала вона. — Ти хотів говорити з нами? Можеш наблизитися.
Коли чоловік підняв голову, очі його були червоні та напухлі, як криваві болячки. Дані помітила, як ковзнув ближче пан Барістан, вірна біла тінь. Чоловік придибав неоковирною ходою, ледве тягнучи ноги та стискаючи в руках лантуха. «П’яний, хворий, абощо?» — мимоволі подумала вона. Під його потріскані жовті нігті забився бруд.
— З чим ти прийшов? — запитала Дані. — Маєш до нас скаргу, прохання? Чого тобі треба від престолу?
Язик чолов’яги рвучко облизав потріскані, зашкарублі вуста.
— Я… приніс…
— Кістки? — запитала вона нетерпляче. — Обгорілі кістки?
Він підняв лантуха і висипав те, що було в ньому, на мармур.
То й справді були кістки, поламані та зчорнілі. Довші з них було поколото в пошуках мозку.
— Чорний то був, — проказав чолов’яга гиркливою гіскарською говіркою, — чорна крилата тінь. Злетів з неба і… і…
«Ні, — затремтіла Дані. — Ні, ні, ой, ні…»
— Ти оглух, йолопе?! — загарчав Резнак мо’Резнак на чолов’ягу. — Не чув, що я казав? Прийди назавтра до моїх шафарів, і тобі заплатять за твою вівцю.
— Резнаку, — стиха мовив пан Барістан, — стуліть уже рота і розплющте очі. То не овечі кістки.
«Ні, не овечі, — подумала Дані. — То кістки дитини.»
Джон
Білий вовк біг чорним лісом попід блідим стрімчаком, що тягся трохи не до неба. З ним разом біг місяць, ковзав крізь плутанину голого гілля над головою, летів укритим зорями небом.
— Сніг-сніговій, — пробурмотів місяць.
Вовк нічого не відповів. Під лапами хрумтіла снігова кірка. Поміж дерев зітхав вітер.
Десь удалині вовк почув заклик однозграйників — свій до свого. Вони теж полювали. Чорний брат роздирав зубами плоть велетенської кози; навколо нього періщила злива, змиваючи кров з боку, де коза подерла його своїм довгим рогом. Деінде менша сестричечка підняла голову і заспівала до місяця; ще сотня малих сірих родичів покинула полювати і піднесла голоси разом із нею. Серед тих пагорбів, де вони бігали, було тепліше і повно здобичі. Безліч ночей зграя його сестри розкошувала плоттю овець, корів та кіз — дичини людей. А інколи — і самих людей теж.
— Сніг-сніговій, — знову покликав його місяць, дивно крякаючи.
Білий вовк трусив людською стежкою попід крижаною скелею. На язику чувся смак крові, у вухах бриніла пісня сотні родичів. Колись їх було шестеро, з яких п’ятеро скиглило зосліпу в снігу коло мертвої матері, висмоктуючи холодне молоко з твердих мертвих сосків, а він сам-один відповз убік. Тепер лишилося четверо… і одного білий вовк більше не відчував.
— Сніг-сніговій, — наполягав місяць.
Білий вовк тікав од нього, летів до печери ночі, де сховалося сонце. Подих замерзав у повітрі. Беззоряними ночами великий стрімчак бував чорний, наче камінь — суцільна пітьма високо над цілим світом. Але щойно на небо викочувався місяць, стрімчак починав виблискувати блідим крижаним світлом, наче замерзла річка. Шкуру вовк мав товсту і кошлату, але коли вздовж крижаної скелі дмухав вітер, ніяке хутро не ховало від холоду. З іншого боку вітер був ще холодніший — вовк це відчував. Саме там перебував нині його брат — сірий брат, що пахкотів літом.
— Сніг-сніговій.
З гілки впала бурулька. Білий вовк обернувся, вишкірив ікла.
— Сніг-сніговій!
Хутро стало дибки, ліс навколо почав зникати.
— Сніг-сніг-сніговій!
Він почув плескіт крил. Крізь морок влетів крук.
Птах сів на груди Джонові Сніговію, затупав ногами, зашкрябав пазурями.
— Сніговій! — заверещав він просто в обличчя.
— Та чую!
Кімната була ледве освітлена, ліжко під спиною — тверде і горбкувате. Крізь віконниці сочилося сіре світло, обіцяючи ще один бляклий та холодний день.
— Оце так ти будив і Мормонта теж? Забери своє кляте пір’я в мене з обличчя!
Джон випростав руку з-під ковдр, щоб відлякати крука. Птах був великий, старий, зухвалий, розкошланий… а страху не знав зовсім.
— Сніг-сніговій! — закричав він і перелетів на стовпчик ліжка. — Сніг-сніг!
Джон ухопив до кулака подушку і щосили випустив по крукові, але той устиг злетіти в повітря. Подушка буцнулася у стіну і розірвалася; набивка з пір’я вибухнула хмарою, і саме тієї миті у двері просунув голову Скорботний Ед Толет.