Від опочивальні прогін сходів збігав донизу до більшого помешкання, де стояв подряпаний стіл з соснових дощок і десяток стільців з дубу та шкіри. У Король-Башті сидів Станіс, Воєводська Вежа вигоріла до кам’яної шкаралупи, тому Джон розташувався у не надто розкішних приміщеннях за кузнею, що раніше належали Доналові Нойє. З часом, напевне, йому знадобиться щось просторіше, та наразі, поки він лише вчився очолювати Варту, годилися і ці.
Привілей, який король дав йому на підписання, лежав на столі, притиснутий срібним кухлем, що колись належав тому ж таки Доналові Нойє. Однорукий коваль залишив по собі небагаті статки: оцього кухля, шість шелягів та мідну монету-зірку, пряжку з вичорненим візерунком та поламаною застібкою, засмальцьованого парчового жупана зі значком оленя Штормоламу. «Головним його скарбом було ковальське приладдя, а ще — зроблені ним ножі та мечі. Усе його життя минало біля горнила та ковадла.»
Джон відсунув кухля і ще раз перечитав пергамен. «Якщо я прикладу сюди свою печатку, то навіки лишуся в людській пам’яті як воєвода, що віддав Стіну, — подумав він, — але якщо відмовлю…»
Станіс Баратеон виявився неспокійним гостем — невгамовним та прискіпливим. Він заїхав королівським гостинцем мало не до Королевиного Вінця, обнишпорив порожні халупи Кротовини, оглянув зруйновані замки Королевина Брама та Дубощит. Щоночі він блукав угорі Стіною разом із пані Мелісандрою, а удень відвідував загорожу наскочників, де вибирав бранців для допиту червоною жінкою. «Він не любить, коли йому чинять перешкоди.» Джон мав недобре передчуття, що цей ранок не принесе йому нічого втішного.
Зі зброярні долинув брязкіт щитів та мечів — то готувався до ранкового вишколу останній навчальний загін хлопчаків і незграбних новобранців. Джон почув голос Залізного Емета, котрий підганяв їх ворушитися швидше. Котер Пайк не був задоволений втратою одного зі своїх найкращих бійців, але молодий розвідник мав хист до навчання інших. «Він кохається у битві, у пісні мечів… і навчить цього своїх хлопців.» Принаймні Джон на це сподівався.
Джонів кобеняк висів на кілочку коло дверей; на іншому — пас із мечем. Він вдяг те й інше та рушив до зброярні. Килимок, на якому спав Привид, був порожній. Всередині приміщення стояло двоє вартових у чорних кобеняках, залізних шоломцях, зі списами в руках.
— Мосьпанові треба супровід? — запитав Гарс.
— Гадаю, Король-Башта нікуди не поділася — знайду її сам.
Джон не любив, коли за ним усюди хвостом тягалися охоронці — почувався мамцею-качкою з виводком каченят.
Учні Залізного Емета у дворі вже взялися до справи: тупі мечі гучно брязкали по щитах і один по одному. Джон спинився подивитися; Лошак саме тіснив Робіна-Стрибайла до колодязя. Джон дійшов висновку, що Лошак таки має хист до науки бою: чималенька його сила щодня зростала, природні відчуття спрямовували руки точно та швидко. Робін-Стрибайло — то була геть інша пісня. Скалічена нога — ще так-сяк, але на додачу він іще й лякався ударів. «Мабуть, слід віддати його у шафарі.» Сутичка скінчилася раптово: Стрибайло опинився на землі.
— Чесна перемога, — сказав Джон Лошакові, — але ти надто низько кидаєш щита, коли йдеш у наступ. Виправляйся, бо так тебе колись уб’ють.
— Так, пане. Триматиму вище.
Лошак підсмикнув Стрибайла на ноги, і менший хлопець незграбно вклонився.
Кілька Станісових лицарів теж вправлялися зі зброєю на дальньому кінці дворища. «Люди короля в одному кутку, королеви — в іншому, — помітив Джон. — Та й тих небагато. Майже усім тут надто холодно.»
Проминаючи лицарів, він почув, як його кличе лункий басовитий голос:
— ХЛОПЧЕ! ГЕЙ, ТИ ТАМ! ХЛОПЧЕ!
«Хлопче» — то було ще не найгірше з того, що Джон Сніговій чув про себе і до себе, відколи став воєводою. Тому просто не зважив.
— Сніговію! — настирливо загукав той самий голос знову. — Князю-воєводо!
Цього разу Джон зупинився.
— Так, пане лицарю?
Лицар вивищувався наді Джоном на п’ять вершків.
— Хто носить валірійський булат — мусить уміти ним не лише дупу чухати.
Джон уже бачив лицаря в замку тут і там. То був воїн визначних звитяг, якщо вірити його власним словам. У битві попід Стіною пан Годрі Парин убив велетня, що саме тікав: наздогнав верхи на коні, встромив списа у спину, а тоді зліз і відрубав велетневі його сміховинно крихітну голову. Відтоді королевині люди призвичаїлися кликати лицаря Годрі Велетнева Смерть.