Хазяйка кожуха була мертва — голову їй розтрощили у криваву кашу, помережану шматками кісток, — але кожух здавався теплим і товстим. Навколо сніжило, а власного кожуха Варамир загубив коло Стіни. Шкури для спання, вовняне спіднє, пасові чоботи з овечої шкури та рукавиці з хутряною облямівкою, запаси меду та харчів, кучерики волосся, що він брав у жінок, з якими ділив постіль, ба навіть золоті обручі на руки, подаровані Мансом — усе пропало, усе лишилося позаду. «Я згорів і помер, а тоді побіг, напівздурілий від болю та жаху.» Від спогаду йому досі було соромно, але ж він утік тоді не сам — поруч тікали сотні й тисячі інших. «Битву було програно. Прийшли непереможні лицарі у міцній криці. Вони убивали всіх, хто пробував стати до бою. Ми мусили рятуватися або загинути.»
Та від смерті, на жаль, так легко не втечеш. Коли Варамир надибав у лісі мертву жінку і став коло неї на коліна, щоб зняти кожуха, то не помітив хлопчину, аж доки той не вискочив з хованки і не ввігнав йому в бік довгого кістяного ножа. По тому малий вирвав кожуха з Варамирових скоцюблених пальців.
— Материн, — пояснила йому Будячиха, коли хлопець уже давно втік. — То був кожух його матері, отож коли він побачив, що ти її грабуєш…
— Та ж вона була мертва, — відповів Варамир, болісно кривлячись, коли кістяна голка простромлювала живу плоть. — Їй хтось голову розтрощив. Мабуть, що ґава.
— Ні, не ґава. Хтось із рогоногів — я сама бачила. — Голка і нитка потроху зменшували розріз у боці. — Кляті дикуни… і хто їх тепер тамуватиме? Хто лишився?
«Ніхто. Якщо Манс загинув, вільний нарід приречено.» Тенни, велетні, рогоноги, печерні мешканці з підпиляними зубами, наїзники кістяних запряжок з західного узбережжя… усі вони теж приречені. Ба навіть ґави — ті кляті вилупки у чорних киреях ще й не знають, але вони мають загинути разом із рештою. Адже ворог насувається.
У голові залунав грубий Хагонів голос:
— Ти помреш десятком смертей, хлопче, і кожна тобі болітиме… але коли прийде справжня смерть, отоді ти знову оживеш. Кажуть, друге життя — простіше і душі миліше.
І Варамир Шестишкур мав дізнатися, чи то є правда, вже зовсім скоро. Він чув смак власної справжньої смерті у ядучому димі, що висів у повітрі, у жарі під пальцями, якими торкався рани, просовуючи руки під одяг. Незважаючи на жар, у ньому, проте, жив і холод — глибоко, аж у кістках. Цього разу його вже напевне вб’є холод.
Попередня його смерть сталася від вогню. «Я спалахнув і згорів.» Спершу, на власний подив і замішання, він подумав, що то якийсь лучник зі Стіни поцілив його вогняною стрілою… але ж вогонь палав зсередини, з’їдав саме його єство. І біль…
Перед тим Варамир уже помирав дев’ять разів. Одне життя забрав у нього удар списа, інше — пазурі ведмедя у горлянці, а ще одне витекло річкою крові при народженні мертвого дитинчати. Найпершою смертю він помер, коли мав лише шість років віку — батько розтрощив йому сокирою череп. Та навіть тоді мука не була страшніша за вогонь у нутрощах, який з тріском повз крилами і жер, жер, жер… Коли він спробував полетіти геть від болю, жах лише розбурхав полум’я, запаливши ще жаркіше. Ось однієї миті він ширяє над Стіною, орлиним оком помічаючи пересування людей далеко внизу… а іншої його серце перетворюється на чорне вугілля, дух повертається з вереском у власну шкуру, і на якусь хвилину розум затьмарюється безумством. Самий лише спогад про пережите змушував здригатися.
Отоді він і помітив, що вогонь зовсім вигорів і згас. Лишилася тільки сіро-чорна купка покручених обгорілих гілок і трохи жарин у попелі. «Але ж дим є — лишень дров підкинути.» Скрегочучи зубами від болю, Варамир поповз до купи поламаного гілля, котре назбирала Будячиха, перш ніж піти полювати, ухопив кілька сучків і кинув їх на вуглини.
— Та займайся ж! — прокаркав він хрипко. — Гори!
Він дмухнув на вуглини і проказав молитву без слів до безіменних богів лісу, пагорбів та лук. Але боги не відповіли, а трохи згодом перестав здійматися і дим. Хатина вже вистигала, швидко втрачаючи тепло. Варамир не мав ані кременя, ані труту, ані сухого розпалу. Він би ніколи не запалив вогнище знову власними силами.
— Будячиха! — закликав він хрипким, ламким від болю голосом. — Будячиха!
Підборіддя вона мала гостре, носа — плаского, на щоці — бородавку, з якої стирчали чотири темні волосини. Бридка мармиза, ще й суворо насуплена… та зараз він би дорого дав, аби лише побачити її на порозі хатини. «Було б заволодіти нею, поки не пішла.» А чи давно пішла? Два дні тому? Три? Варамир не знав напевне. У хаті було темно, він то засинав, а то прокидався, навіть не знаючи, день чи ніч стоїть ззовні. «Чекай на мене, — звеліла вона. — Я повернуся з їжею.» І він чекав, як дурний, бачив сни про Хагона та Горбика, про всі гріхи та образи, які вчинив протягом свого довгого життя. Минали дні й ночі, але Будячиха все не поверталася. «І вже не повернеться.» Варамир непокоївся, чи не виказав він себе з необачності. Невже вона вгадала, про що він думає, з погляду на нього? Чи може, він обмовився у хворобливому сні?