Не гаючи ні хвилини, він уже заходився віддавати накази своєму осавулові, якого називав Товкачем, бо той справді скидався на якесь холодне знаряддя: під час бою він незворушно йшов ворожими лавами, розчищаючи шлях своєю шаблюкою, мовби тісто місив, — так хіба Що добрий кулачний боєць прокладає дорогу. Головний наказ полягав у тому, щоб осавул Товкач залишався на хуторі, поки Бульба дасть йому знати, що пора вирушати в похід. Після того він сам обійшов свої курені, загадав декому їхати з ним, напоїти коней, нагодувати їх пшеницею, а йому подати коня, що звався Чортом.
— Ну, діти, тепер треба спати, а взавтра робитимемо те, що Бог дасть. Та не стели нам постелі! Постіль нам ні до чого, ми спатимемо надворі.
Ніч ще тільки-но сповила небо, проте Бульба завжди рано вкладався спати. Він розлігся на килимі, вкрився овечим кожухом, бо нічне повітря було прохолодним, а Бульба, коли був удома, любив укритися якомога тепліше. Незабаром він захропів, а за ним і всеньке подвір'я. Усе, що тільки лежало по його кутках, захропло й заспівало. Першим заснув сторож, бо він найдужче упився з нагоди приїзду паничів.
Тільки сердешна мати не спала. Вона припала до узголів'я своїх рідних синів, що лежали поруч. Розчісувала гребінцем їхні молоді, недбало скуйовджені кучері і зрошувала їх слізьми. Вона дивилася на них усією собою, всією душею — усе єство її стало зором і не могло надивитися; вона вигодувала їх своїми грудьми, вона виростила, викохала цих дітей — і тільки одну мить бачить їх перед собою. «Сини мої, синочки мої любі!.. Що з вами буде? Яка вас доленька жде? Хоч би тиждень мені на вас подивитися!» — примовляла вона, і сльози застигали у зморшках, які зістарили її колись вродливе обличчя.
Вона справді була нещасна, як і кожна жінка тих безжальних часів. Вона тільки мить жила коханням, тільки в першому запалі жаги, в першому вогні юності, і вже суворий спокусник залишав її заради шаблі, заради товариства, заради хмільних розваг. Вона бачила чоловіка два-три дні на рік, а потім кілька літ від нього
не було ні слуху ні духу. Та й коли бачилася з ним, коли вони жили разом, хіба то життя було? Вона терпіла образи, навіть побої; любощі їй діставалися хіба що як милостиня; вона була якоюсь чудною істотою в цьому збіговиську лицарів, які зневажали жіноцтво і на яких розгульне Запорожжя наклало свій суворий колорит. Молодість без насолод промайнула перед нею, як мить, і її прекрасні свіжі щоки та перса відцвіли без цілунків і побралися передчасними зморшками. Вся любов, усі почуття, все, що є ніжного й палкого в жінці, обернулося в ній на єдине материнське чуття. Вона з пристрастю, з палом, зі слізьми, як та степова чайка, квилила над своїми дітьми. її синів, її рідних кровинок забирають од неї, забирають назавжди, і вона не побачить їх більше ніколи. Хто знає, можливо, за першої ж битви татарин зітне їм голови, і вона навіть не знатиме, де лежать їхні покинуті тіла, які розклює хиже вороння і за які вона—за кожну краплину крові—віддала б усе на світі. Ридаючи, вона заглядала їм в очі, які вже стуляв незборимий сон, і думала: «А може, Бульба вранці прочумається й відкладе на день-другий від'їзд? Може, він ні сіло ні впало надумав їхати, бо забагато випив?»
Місяць із високості давно вже осявав наповнене сном подвір'я, густу купину верб і високі бур'яни, в яких потонув частокіл, що оточував Це подвір'я. А вона все ще сиділа в узголів'ї своїх Дітей, ні на мить не зводила з них очей і навіть Думки не мала про сон. Уже й коні, зачувши світанок, виляглися на траві й перестали жувати; горішнє листя верб почало дрібно лопотіти, і той шелестливий струмок потроху поповз до самого низу.
Вона просиділа аж до світанку, не відчуваючи змори, і всім єством своїм прагла, щоб ця ніч тривала якомога довше. Зі степу долинуло дзвінке іржання лошати. Червоні смуги зблиснули на небі.
Бульба зненацька прокинувся і схопився з місця. Він добре пам'ятав усе, що вчора загадував.
— Ну, хлопці, годі спати! Пора, пора! Напувайте коней! А де стара? —Так він звик називати дружину. — Мерщій, стара, рихтуй нам сніданок, бо дорога далека!