Одного разу, коли він заґавився, його ледве не переїхав ридван якогось польського пана, і кучер зі страшнющими вусами щосили врепіжив Андрія батогом. Молодий бурсак оскаженів; із дивовижною хоробрістю він ухопив міцною рукою заднє колесо й зупинив ридван. Та кучер, злякавшись розправи, вперіщив коней, вони рвонули, й Андрій — добре, хоч устиг прибрати руку, — гепнувся на землю просто обличчям у болото. І почув напрочуд дзвінкий і веселий сміх. Він підвів голову і побачив чорняву дівчину, що стояла біля вікна, — таку вродливу, що й не сказати, чорнооку і білолицю, як той сніг, осяяний вранішнім рум'янцем сонця. Вона сміялася з усією щирістю, і сміх надавав її сліпучій вроді якоїсь вогненної сили.
Він отетерів. Він дивився на неї розгублений вкрай, витираючи з лиця грязюку, яка ще більше розмазувалася. Що за одна? Хто така ця красуня? Він хотів було розпитати в челяді, котра юрбою, в дорогому вбранні, стояла за ворітьми довкола молодого кобзаря і слухала, як той вигравав, однак челядь здійняла регіт, побачивши його замурзану пику, і нічого йому не сказала. Та зрештою він таки дізнався, що то була дочка ковенського воєводи, який прибув сюди тимчасово. Наступної ж ночі, з нечуваним зухвальством, властивим хіба що бурсакам, він переліз через частокіл у садок, виліз на дерево, що своїм розлогим гіллям діставало аж до даху будинку, а вже з дерева переліз на дах і через димар каміна прослизнув прямісінько в спальню красуні, яка саме сиділа перед свічкою і виймала з вух свої коштовні сережки.
Красуня полячка, зненацька вгледівши перед собою незнайомого чоловіка, до того перелякалася, що їй відібрало мову; та коли побачила, що той стоїть, потупивши очі, і так зніяковів, що не сміє поворухнутися, коли впізнала в ньому того самого бурсака, який Розпластався перед нею на вулиці, її знов розібрав сміх. До того ж з вигляду Андрій зовсім не здавався страшним: навпаки, він був дуже гарний із себе. Вона сміялася від щирого серця й довго потішалась над ним. Красуня була з вітром у голові, як полячка, але очі, її чарівні очі, пронизливо-ясні, випромінювали такий довгий погляд, як сама вічність. Бурсак не міг поворухнутися, він був наче зв'язаний у мішку, коли дочка воєводи сміливо підійшла й наділа йому на голову свою осяйну діадему, повісила йому на губи сережки й накинула на нього прозору мереживну пелерину з гаптованими золотом фестонами. Вона розцяцьковувала його і робила з ним тисячі всіляких дурниць із тією дитячою примхливістю, якою вирізняються вередливі полячки і яка довела бідолашного бурсака до цілковитого зніяковіння. Він уже скидався на блазня, що, роззявивши рота, незмигно дивився в її сліпучі очі.
Стукіт, що почувся за дверима, сполохав її. Вона звеліла йому сховатися під ліжком і, як тільки тривога минула, гукнула свою покоївку, татарку-полонянку, і наказала їй нищечком вивести його в садок, а звідти випровадити через огорожу. Однак цього разу наш бурсак переліз через ту огорожу не так вдало: сторож, що саме прокинувся, добряче полудив його по ногах, а тут ще збіглася челядь і довго лупцювала його вже на вулиці, поки він не дременув геть.
Після цього проходити біля будинку воєводи було небезпечно, бо челяді водилося там чимало. Якось він побачив її в костелі. Вона помітила його і дуже мило всміхнулася, як давньому знайомому. Після того він ще раз бачив її мигцем у вікні, та незабаром ковенський воєвода виїхав з Києва, і замість чарівної, звабливої чорнявки з вікон виглядала якась гладка мармиза.
Ось про що думав Андрій, похнюпивши голову і втупивши очі в гриву свого коня.
А тим часом степ уже давно взяв їх у свої зелені обійми, високі трави обступили й сховали їх, тільки чорні козацькі шапки миготіли між тонкими колосочками.
— Е-е-е, що ж це ви, хлопці, принишкли? — обізвався нарешті Бульба, отямившись від своєї задуми. — Наче якісь ченці! Анумо, разом, разом! Усі думання до дідька! Беріть у зуби люльки та закуримо, та приострожимо коней, та й полетимо так, щоб і пташка нас не догнала!
І козаки, пригнувшись над кінськими гривами, щезли у травах. Уже не видно було і їхніх чорних шапок; тільки смуга, як блискавка, лягла за ними в столоченій траві.
Сонце давно виглянуло на розхмареному небі і залило степ своїм живим, світлим теплом. Де й поділися сум'яття і смуток, що гнітили душу козаків; серця їхні стрепенулися птахами.
Степ дедалі гарнішав. Тоді весь південь, увесь той простір, що обіймає нинішню Україну, аж До Чорного моря був зеленою, незайманою пусткою. Ніколи плуг не торкався цих безмежних хвиль дикого різнотрав'я. Хіба що коні їх толочили, які ховалися тут, як у лісі. Нічого в природі не могло бути кращого. Вся поверхня землі здавалася зелено-золотим океаном, по якому розбризкали мільйони всіляких квіток. Крізь тонкі, високі стебла трави прозирали блакитні, сині й лілові волошки; жовтий дрок вихоплювався догори своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка рябіла на поверхні своїми шапочками, схожими на парасольки; завіяний бозна-звідки пшеничний колосок наливався в тій трав'яній гущині. При самісінькій землі шугали, витягнувши свої шиї, куріпки. Повітря тремтіло тисячами різних пташиних щебетів. У небі нерухомо зависали цілі хмари яструбів, які, розгорнувши крила, гострили свій зір на трави. Крик зграї диких гусей, що повагом пролітала стороною, відлунював у бозна-якому далекому озері. Із трав здіймалася рівними пружними помахами крил чайка і розкішно купалася в синіх хвилях повітря. Ген вона щезла у високості і тільки миготить чорною цяткою. Ген вона перевернулася крилами і зблиснула проти сонця. Який же ти гарний, степе, дідько б тебе вхопив!