Останні слова привернули увагу Кампіоні, який нарешті наздогнав Косарєва, схопив Галюцину за вузду й безглуздо втупився в незнайомця.
— А, — тільки й відповів капітан. — Егор… капитан… Михайлович Косарев. Командир этого подлеца, — і Косарєв показав кудись униз, чи то на Кампіоні, що теліпався на вуздечці, чи то на Шевченка, який силкувався звестися на рівні.
— Рядовой Шевченко! Никак драпать решил? Куда, изволь тебя спросить? К врагам? К хивинцам? Или к атаманам Исе и Досану! — роблено скрикнув капітан, а тоді посміхнувся до Ферта: — Уже седьмой год не могу этого комедианта заставить кровь за отчизну проливать!
Шевченко не дослухався до Косарєва, весь час намагався підвестися, однак Ферт вільною від листа рукою утримував його.
— Я вас попрошу, поручик! Віддайте мені мого листа! — наполягав Тарас.
Замість відповіді Ферт відкинув його і якраз у руки солдата в чорній масці, що підскочив до офіцерів. Він скрутив Шевченка і поставив на коліна.
— Ты кто таков, молодец, будешь? — запитав солдата Косарєв.
— Я? — розхихотівся солдат у масці.
Шевченко спробував вирватися. Солдат, недовго думаючи, гепнув йому кулаком по тімені, ще дужче зареготав і, зриваючи маску, сказав:
— Не познали, гаспадін капітан?.. Я ж його дядька! І тоже Тарасій…
Угледівши щось знайоме в дядьковій фігурі, нарешті отямився Кампіоні. Важко ворушачи язиком, проказав:
— Чё стоишь, воитель?! Вяжи беглеца!
…В’язати його було легко. Він не опирався. Не міг. Геть знесилів. І в очах було темно. Світилися лиш силуети пустелі. І в напівмаренні він пригадував, як ходив уздовж Новопетровської фортеці вночі (а ходив він так частенько) і завжди молився. Молитви в нього були свої:
Інколи молився вголос, а іноді — про себе, коли чиясь чорна тінь виникала перед ним. І він не знав, чи це степовий вовк, чи адайський повстанець, що підкрадається до форту й вистежує, чи не пошлють москалі каральний загін, щоб загнати ще один аул на будівництво фортифікаційної лінії вздовж Сирдар’ї. Адайський повстанець йому не страшний, бо він йому товариш. Та й вовк не кинеться на нього, бо ще від діда Шевченко відає заповітне слово. Але в нього немає слів випросити собі в Бога долі. І він нипає верству за верствою пустелею, як сновида, і шепоче слова про милість і сподівання. А потім дістається знеможений до саду, до альтанки, казахської кибитки і літнього будинку з широкою верандою і пласким дахом. Вони неначе пливуть поміж запилюжених, укритих першим листям дерев у хвилях срібного туману під місяцем, що вгасає на ліловім небі. Три алейки із зачучверених шовковиць і караґачів тягнуться в три лінії і зникають, губляться в пісках й імлі. І на самому кінці однієї з них під своєю вербою він падає, лягає в пил. Кладе голову на камінь і спить, наче мертвий. Кришталеві пилинки іскряться в тумані над ним. Їх він добре бачить у своєму маренні.
Раптом щось шерехтить у піднебесній тиші й на лоба йому вискакує чорна жаба з булькатими червонястими зіницями.
Вона йому нагадує, що він є. Присипане порохнею обличчя ясніє.
Його губи ворушаться, згадуючи та беззвучно промовляючи ім’я. Це його ім’я? Чи не його?.. Він часто від самого дитинства, від першого усвідомлення себе, прокидаючись, нагадував собі власне ім’я. А наступного пробудження знову забував, хто він є. Панічний страх не згадати самого себе охоплював тоді його єство до останньої клітинки і кидав у холодний піт. От як і цього разу. Хіба тільки жаба відволікала його від знетямлення. Вона була смішною. І він від того усміхнувся, лагідно, у вуса. Рука самовільно потяглася до жаби, і та плигнула йому на живіт. Хитро кліпала, чи згадає себе…
І він згадав усе, і через те застогнав і знову склепив очі. А жаба плигнула в темряву пустелі й звідти кумкала, нагадуючи про дійсність, у яку йому не хотілося повертатися. Але й сон його не брав. А міжсоння гризло, мучило, навертало в пам’ять безліч неусвідомлених слів. І Тарас замарив, заговорив до себе якимись неначе й своїми, але давно придуманими словесами. За них він страждає, через них існує. Вони самі ллються з його серця, і він часто не розуміє, звідкіля вони беруться, тоті його палючі й ніжні слова…