— Невежда, — Усков переклав російською.
Агата знесилено схилилася над білим обрусом. Її пальці мимовільно намацали ледь відчутний рубчик у візерунку матерії.
— Видите, даже это ваше простое словко не могу запомнить, — скрушно пролепетала.
— Вряд ли ваше незнание украинского — причина его исчезновения, — дозволив собі іронію Усков.
Зосереджені на своєму, Ускови й не зауважили, як у відчинені двері їдальні прошмигнула чиясь маленька тінь. Тільки коли Усков відчув, як хтось верткий наступив йому на чобіт під столом, він розплився в блаженній усмішці.
Щось торкнулося Агатиної ноги, і вона здригнулася. Зиркнула на чоловіка, який невідомо чого пускав смішки, і, показуючи очима вниз під стіл, давав зрозуміти дружині, щоб вона прикидалася, ніби нічого не помічає. Ускова збагнула в чім річ і вчасно встигла напустити безжурну міну, бо якраз з-під столу вискочила з риканням їхня чотирирічна донька Наташа. Вона ревла немилосердно, уподібнюючись верблюду, який горбився, витягаючи вперед шию, і бився ногами. Ще трохи — і Наташин верблюд готовий був плюнути.
Батьки дружно посхоплювалися зі стільців, а жінка ще й сховалася за чоловіка, щоб захистив від оскаженілої тварини.
— Åh, vem är det?..[8] Да это зверь лютый?! Спасите! — зойкнула Ускова.
Іраклій Олександрович витягнув люльку з рота, наставив її чубуком на верблюда і клацнув язиком, імітуючи постріл. Наташа-верблюд здригнулася від уявної кулі, що влучила в неї, впала і засмикала ногами. Вона вже бачила, як офіцери вбивали джейранів і сайгаків, тому й подумала, що так само мав би сіпатися і верблюд, якого поцілила куля. Ускову найменше подобалася ця фаза завмирання, яку зображала його донька. Він хутко нахилився, згріб малу в обійми та всадовив собі на руку. Ната була задоволена. А батьки вперше за цей день замирилися.
— Это кто был, Ната?! — спитав тато доньку й поцілував у щічку.
— Верблюд! — сказала мала.
Ускова підійшла збоку й погладила доньці коротке волосся. Стрижена під хлопчика, Наташа всіх вражала не по-діточому мудрим поглядом. Допитливість дівчинки приваблювала багатьох. І хоч маленя потішно шепелявило, виговорюючись у чотири рочки, та в інтонації вже вчувався розум і цікавість.
— А ведь сколько тут живем, а фельдфебель верблюда с плаца отогнать никак не может! — тереблячи русявий йоржик доньки, сказала Ускова.
Наташа несподівано схопила мамину руку, притримала рухливі пальці й, делікатно прибираючи їх із голови, відповіла:
— Вашьши пальтсы мешьшают моим мышьлям.
І, сконцентрувавшись на думці, Ната з усією серйозністю звернулася до тата:
— Отетьс, вы умеете говорить правду?
Питання було настільки несподіваним, що комендант про всяк випадок вирішив віджартуватися:
— До некоторых пор.
— До каких некоторых? — від двозначності відповіді Ната нахнюпилася, й Іраклій Олександрович, щоб заспокоїти, пригорнув доньку, яка от-от розплачеться, і турботливо спитав:
— Что случилось, Наташа?
— А потшему его нет? — спитала Наташа.
— Кого нет? — здивувався Усков.
— Моего Горитша! — захлипала мала. — Отьшего дядя Тарашь третий день к нам не приходит?
Агата й Іраклій перезирнулися. Іраклій Олександрович вирішив продовжити гру з донькою, нахилився їй над вушком і промовив до неї по секрету:
— Ты знаешь, он, должно быть, с великанами бьётся.
— Один в пустыне! — Агата підтримала чоловіка, проказуючи Наті слова в друге вухо.
Від тих нашіптувань дівчинка затулила вуха долоньками. Очі її зробилися круглими. Вона захитала головою і категорично заперечила:
— Шь великанами? Я была в пушьтыне! Там вшьо ровное!
— Ты была там днем, а великаны в пустыне вырастают из глубины земли только ночью, — продовжив вигадувати Усков.
— А жачем великанам рашьти? Они ше и так жьдоровые!
Усков звернувся до доньки, як до дорослої:
— Нет такого существа, Наташенька, чтоб ему не захотелось стать повыше.
— Отетс, тьшего вы меня дурите, когда нушно его ишькать!
Ната вирвалася від батька й побігла до вхідних дверей.
— Ната! На улицу сейчас нельзя! Там пылевая буря!.. — скрикнула Агата й поспішила за нею.
— Подождите нас тут, — наказав Ферт Михайлу Мєшкову, спускаючись камінним тунелем у найнижчий ярус тюрми, видовбаний у скелі під Новопетровським укріпленням.
— Позвольте, господин поручик! Тюрьма — это моя парафия! — запротестував Мєшков і рушив за Фертом і Косарєвим.
— Тюрьма — ваша, а моя — всё Новопетровское, — відрізав поручник.