Та Мєшков ніяк не вгамовувався і тільки відкрив було рота, щоб сперечатися далі, як Косарєв притримав його за лікоть:
— Ты всё проспал, Миша… Побудь здесь. Если надо, мы тебя позовём.
І Мєшков спинився, отетеріло глипаючи на капітана, котрий ішов униз перед поручником видовбаними в піщанику сходами, вказуючи молодшому за званням дорогу.
Коли тунель повернув двічі ліворуч, Косарєв тихо й категорично заявив:
— Это всё. Больше в карцере я прятать его не могу. Комендант Усков его ищет. И по голове ваши зря его ударили.
— Ударили? Разве… Что-то не припомню, — байдужливо відповів Ферт.
— Милостивый государь! Ваши опричники так его отделали, что он теперь только стихами разговаривает, по-малоросски! — обурювався капітан.
Здалеку, з глибин підземних лабіринтів, до них долинав незрозумілий гугіт, не схожий на ревіння пилової бурі. І що глибше вони спускалися, то чіткіше те гуготіння виокремлювалося в слова:
— …Нехристияни!
Чи не між вами ж я, погані,
Так опоганивсь, що й не знать,
Чи й був я чистим коли-небудь…
— Это он? — призупинився на мить Ферт.
— А кто же ещё может тут так орать? — лютився позад нього Косарєв.
— Etwas zu einfach[9], — кинув поручник і знову рушив.
— Что? — не зрозумів німецької Косарєв.
— Он в бреду? Или намеренно декламирует? — спитав, не вшановуючи капітана відповіддю, Ферт.
— Его не разберёшь. Он тот ещё артист!
Вірші не стихали. Однак що ближче підходили до Шевченкової камери, то очевидніше було, що вірші читалися тихо. Луна відбивалася в лабіринті коридорів, тим самим посилюючи їх:
— …Бо ви мене з святого неба
Взяли між себе — і писать
Погані вірші научили…
— Und das ist schon interessant,[10] — і Ферт підняв угору пальця і задеригував у такт Шевченкового вірша.
— Что-то я вас не пойму! — дратувався, ідучи позад нього, Косарєв.
Вони саме проходили тортурню, по ланцюгах якої шнирили пацюки, а беззубий профос у чалмі й рудому від крові фартусі змивав шваброю волосся у великий отвір у камінній долівці.
— Это неважно.
— Как вас понимать?!
— Вам важно помнить государев указ, что все чиновники независимо от ранга и департамента должны содействовать третьему отделению… То есть мне… — і Ферт виразно зиркнув на профоса.
Той у відповідь заперечливо похитав головою.
— Да я Мешкову, чтоб он донос смастерил, тысячу рублей отвалил! — випалив, не зважаючи на присутність профоса, Косарєв.
Ферт пирхнув і вже біля дверей Шевченкової камери стримано виправив капітана:
— Вернул.
— Что?.. Как вы сказали? — сторопів Косарєв.
— Я сказал, что об игре на носок, позорящей честь офицера, я пока доносить не буду. Пока не буду, — пояснив із холодним блиском в очах Ферт і відкрив вічко у дверях камери.
За завісою жовто-сірої пилюки на кам’яній долівці лежав і марив розпластаний Шевченко.
— Nein. Er lässt sich nicht täuschen,[11] — сказав сам до себе поручник.
На тімені Тараса запеклася коржем крові рана. І Ферту зробилося гидко. Гидко від самого себе. Інтелігентний Стефан Йоганович, який скінчив курс філософії у Віттенберзі[12], картав себе, що змушений був змінити професію і податися спершу до прусської, а пізніше до російської армії. А найгірше, що коли запропонували брати-франкмасони стати таємним слідчим у ІІІ Жандармському відділенні, то він погодився. Коли б знав, скільки в тій Росії мудрих людей зараховано поліцією до інакомислячих, то ніколи б цього не вчинив. А так тепер мусить стирчати тут, на краю світу, і говорити сам із собою німецькою. Та й побитий нанівець Шевченко йому більше нагадував живий докір, аніж на подоланого ворога системи.
Душі убогої цураюсь… — неначе самовільно, як саме дихання, продовжували вилітати з Шевченкових грудей слова.
Ферт опанував себе, закрив вічко і з замріяним виглядом обернувся до Косарєва, що так само зазирав до камери.
— Мелодично… И метафоры сильные, — сказав поручник.
— Так точно!.. Сильные! — сказав, наче відкозиряв, капітан.
— Он даже в бреду опасен! — перевів на інше Ферт. — А вы бреду способствуете! Вы что — целый литературный салон тут развели с ляхами, казахами и малороссами?!
Від такого нахабного звинувачення капітан побуряковів.
12
Віттенберг — місто в Німеччині; центр культурного і політичного життя, зіграло помітну роль на початку Реформації, було місцем діяльності Мартіна Лютера, Філіпа Меланхтона і Лукаса Кранаха.