— Господин поручик! Вы смерти Шевченки добиваетесь или моей отставки?!
Ферт знову не відповів. Здмухнув із кашкета пилюку, вдарив підборами й пішов геть. Він сприкрився самому собі. Тому далі лишатися з Косарєвим не міг. Перед приїздом сюди йому було сказано під час ритуалу застольної ложі[13] обходитися з Шевченком якомога обережніше. А він не зміг. Новопетровські майстри заплічних справ цього йому не дали. Перестаралися, хоч він і не наказував.
І коли Ферт пішов, то Косарєв, розчавлений поручником, ще стояв кілька секунд, долаючи гнів. А потім підійшов до профоса впритул і сказав:
— Плохо работаешь! Он должен либо подписать дознание, либо… В общем, у тебя два часа.
…Світло продиралося у свідомість повільно. Спочатку спалахнули, неначе намальовані, червоні точки. Поволі розширюючись, вони ясніли, поки не вибухнули сяйвом. А коли з’являється світло, то одразу розумієш, що таке темрява. І тоді зроджується перше порівняння. Спочатку воно на користь посвіту. Однак коли світло набридає, то рятує пітьма. І тоді ти вже не відаєш, що краще. І якщо не нагодиться о тій порі якийсь мудрий порадник, котрий не збреше тобі, що краще, осяяння чи пітьма, то може статися так, що різниці між світлим і темним ти й не знайдеш. Утім, хай там як — незле і те, й інше, бо від зміни яси й тіні зринає все живе…
«Ось бодай се відчуття холоду в потилиці. Хіба воно не свідчить про те, що я ще живий? — спитавсь у своїх невидющих очей Шевченко. — Хіба відчуття прохолоди в зашийку — не ознака того, що тіло моє в інших місцях ще тепле?»
І Шевченко поворушив холодною потилицею й відчув, як із теплого лиця йому сиплеться пил.
«Так облітає прах… — пожартував із себе. — І я — це прах, що повертає голову й осипається…»
Потім він підняв руки. Ліве плече сильно боліло, але ще згиналося. І він поклав долоні на обличчя і зрадів тому, що воно ще мало шкіру, очі, вуха, ніс і на дотик не схоже на кістку.
«Оце вже справді смішно!» — зареготався до непроглядної пітьми.
«А може, я осліп? Бо скрізь суцільна темрява», — і Шевченко важко підвівся. Поки підводився, вдарився скількись разів об виступи каміння. А коли випростався, то нарешті побачив темряву, побачив, як вона ворушиться…
Це дивне почування, і воно таки й справді нагадувало смерть… Проте це не вона. Це всього лиш пилова буря, що вклякла, застигла вночі над Мангистау. У її бурхливому вируванні завжди наставав момент, коли вона зненацька зависала здоровенними язиками з неба на землю, немов опущена з космосу завіса. І так тривало годинами. І якщо під рукою не траплялося кресала й сірки, то навряд чи ти побачиш її — ту свою руку. Її не видно, хоч в око стрель.
Щодо руки, від якої є безсумнівна користь. Шевченко спершу намацав нею прохолодне каміння, а потім наштовхнувся високо в себе над головою на щось більш тужаве й ребристе, що увім’яти нігтем несила. То були іржаві ґрати. І поміж них ворушилася, пересипалася крихтами мÓроку пітьма. Він обертається і наштовхується на камінь. Навпроти, на віддалі витягнутої руки, ще одна стіна. А значить, це карцер.
Під ногами перекотилося шипіння. А потім щось дуже холодне поповзло повільно по Шевченкові вгору. Спершу по нозі, потім вздовж попереку, далі залізло на груди й застигло перед його лицем струменем мускусного подиху. Змія — довга, дужа, майже крижана — піднялася аж до його рота.
Шевченко принишк. Відчуття загострилися, й у темряві він розрізнив роздвоєність жала, учув зміїний ритм і частоту намацувань простору. Змія теж уклякла. Наче очікувала, що чоловічина закричить, сіпнеться, і тоді вона ужалить, залізе йому в рота, з’їсть ізсередини. Але він не скрикнув. Ледь чутно видихнув на неї свій біль. І змія теж учула його. Їй так само боляче й порожньо в чужому для неї світі, куди її випустили з мішка, а перед тим були зловили серед каменюк адайського міста мертвих десь біля Новопетровського. Там її кубло, там вона оберігала спокій душ адайських мудреців, що століттями відходили до бога Тенгрі[14]. І там її зганьблено і схоплено за хвоста, кинуто в гнилий мішок. І якби цей чоловік, що лежав у нетямі на дні карцеру, не подарував був їй тепла, вона б захолола від ганьби, всохла від урази і вросла б лускою в камінь. І коли вона так подумала — Шевченко побачив око змії. Воно світилося помислом. А ще в нім зяяв страх. Через те воно людям видавалося моторошним. Надмірне бажання захистити себе, плазуючого, ницого, збезчещеного, студеніло в ньому, лякаючи теплокровних.
І Тарас видихнув біль. І змія пойняла його. Шевченко торкнувся зміїної спини, довгої, не власкавленої. І та засичала, вигнулася. І Тарас знову дмухнув їй на язика ніжні слова, і вона вдоволилася та стулила пащу.
13
Застольна ложа — масонський ритуал, відбувається в урочистих випадках у формі бенкету після зібрання масонської ложі, в одному з устаткованих приміщень масонського храму.
14
Тенгрі — назва Бога у тюркських народів, Всевишній, відповідає поняттю Бога у християн, Аллаха в мусульман і китайському поняттю Неба.