«Як на клямку», — і Шевченко побачив пітьму. У ній він голубив змію. То була гюрза. А змія засинала і сковзала кільцями вниз на змерзлу долівку, де сірою плямою бовванів аркуш списаного паперу від Михайла Лазаревського, за яким Шевченко гнався на пристані. Змія знов відчула його збуджену кров, та сон перемагав. Її затримав лише на хвилю жар брижової вени Тараса і тепло артерії на стегні. А тоді вона сповзла на самий діл, згортаючись кільцями.
Шевченко підняв листа. І, щоб не тривожити змію, впираючись руками й ногами в протилежні стіни вузької камери, з аркушем між міцно стиснутими губами, піднявся під стелю на рівень ґрат. Зиркнув униз. Гюрза не рухалася.
Із горішнього вікна, що виходило на тюремний двір у рівень із землею, сипався пил. Усе Новопетровське охопила буря.
Зненацька в дверях камери відкрилося вічко. Шевченко обернувся і побачив біле з чорною цятиною посередині. То зазирало око. Воно задерлося вгору до стелі й довго вдивлялося в Шевченка.
— Читало? — запитав Тарас, простягаючи листа з-під стелі.
Око смикнулося.
Шевченко вловив слабкий промінчик у заґратованому вікні й без поспіху під шамотіння пилюки вив’язав слова, які в потемках ледве вгадував сам:
«Друже мій милий, Тарасе Григоровичу! Ну, поздравляю, наконец, тебя, дорогой мой Тарас Григорьевич, с великою милостью царя. Я узнал, что третьего дня послана бумага командиру Оренбургского корпуса. Что ты согласно просьбе гр. Толстого и засвидетельствованию гр. Перовского получаешь отставку, с предоставлением избрать род и место жизни».
На цьому він спинився. Вернувся до перших слів. Не повірив. І перечитав про себе початок ще раз. І йому здалося, що небо впало на землю. Чи то в голові гудів безжальний пил?.. Знову вчитався… Наче правда.
«Допоміг-таки “досточтімий мастєр” граф Федір Толстой… А це значить, що капітул «Фенікса»[15] підтримав мене… масони мене пробачили… Ну, не цар же зглянувся… Він сам ні на кого не зглядається…» — немов підвішена під стелею на мотузках маріонетка в руках всюдисущого лялькосмика, затремтів від здогаду, напруги й безмірного щастя Шевченко.
Гюрза вловила те розчулення й задерла голову. Вона чекала, що він не втримається і гепнеться. Та й око немов чекало того ж, бо посміхнулося, і його власник несамовито заходився гупати чимось металевим у двері. А Тарас хоч і дрижав, та не падав. Легкі почуття огортали єство блаженством. І роззлощена змія кінчиками язика впізнала радість. Скаламучена і зла, вона забула його біль. Вона лиш чула його захват від звістки про волю. І їй уже не було кого жаліти. Змія лізла виступами каменюк по стіні нагору, до Шевченка. А він умить знесилів і, щоб не впасти, потягнувся руками до вузької напівкруглої ніші вікна, втиснувся в неї, хапаючись за ґрати.
Змія дибилася, зслизала вниз, знову випиналася на хвоста і знову бехкалась об дно камери.
Удари тюремника стихли. Тільки пориви вітру з пилом сікли Шевченкові обличчя.
Він підтягнув до живота ноги, згорнувся, як пес Вася, що лежав у дворі тюрми неподалік вікна його карцеру. І в світі з пилу залишився тільки він сам-один і Вася. Пес, якого любили всі, тому й били всі, кому не ліньки.
— Czyżby panu w karcerze miejsca brakowało, skoro lezie pan w okno?[16] — крізь шум вітру зненацька долетіло до Шевченка питання польською. Метрів за сім від нього в карцері для офіцерів майталачилася від вітру біла, схожа на гриву шевелюра його приятеля, штабс-капітана артилерії Мацея Мостовського. У таке Шевченко не міг повірити. Скинув очима, ще й відвернувся, як від прояви.
Мостовський хихотнув, затрусив чубом, розкидаючи довкола себе пилюку, наче бризки води.
— Macieju, chyba śnisz mi się![17] — здивувався Шевченко, розтягуючи обличчя в безтурботній просмішці, неначе справді бачив дивний сон.
— Dobry wieczór, panie-towarzyszu![18] — ще голосніше привітався, перекрикуючи бурю, Мостовський.
— Macieju, jestem wolny![19] — промовив Шевченко, скулюючись за ґратами.
Шум буревію заглушив його слова.
— Со?![20] — голосно перепитав Мостовський.
Шевченко втягнув колюче повітря і чимдужч виштовхнув його з грудей:
— Я вільний, Мацею!
З сумом глянув Мостовський на товариша, що скарлючився в три погибелі, і крикнув:
— Widzę![21]
Але Шевченка переповнювали нові смисли. Він уникнув смерті від змії. Його не затоптав конем Косарєв. У нього не стрелив Кампіоні. І він таки зміг прочитати листа зі звісткою про омріяну свободу. Хіба цього мало?!.. «Ні! — стукало серце в грудях. — Усе, що сталося, схоже на диво!» І Тарас закричав до свого друга, пересилюючи бурю:
15
Граф Федір Петрович Толстой — віце-президент Санкт-Петербурзької Академії художеств, член керівного органу російського масонства капітулу «Фенікса».