Шевченко наче його не почув і за чобіт поручника не взявся.
Кампіоні страдницьки охнув, ледве втримуючи рівновагу на лівій нозі. Витягнув з-під обшлага кітеля пістолет із коротким дулом, який офіцери називали «пуфером», і наставив на Тараса.
— Тяни!..
Шевченко не витримав і відвернув від поручника обличчя.
— Тягни, дурню! Уб’ють же ж! — зіпнув дядька, вигинаючи носок Кампіоні до землі.
Кампіоні засичав:
— У тебя ещё секунда!!!
Шевченко заперечливо хитнув головою, заплющив очі.
Пролунав постріл… і Тарас укляк, наче вріс у землю. Повіки затремтіли, і він побачив, як до плацу з клубів туману скаче вершник із довгим кавалерійським пістолетом у руці, яким щойно вистрілив угору. То був капітан Єгор Михайлович Косарєв. У червоній бурці, з широкими виступами на плечах, його погруддя на сірій кониці мало вигляд монументальний. Шкапина під шпорами двічі звелася дибки і заходи´ла на задніх, як у цирку. А сам капітан з непроникно-бундючним виразом, обрамленим пихатими бакенбардами, байдужно позіхнув, розчепірюючи на плац, море і форт удалині велику пащеку.
— Отставить, поручик! — наказав Косарєв.
«Що лишень не зродиться в царській армії!» — майнуло Шевченкові. Він не любив Косарєва, але його інколи потішала театральність і надмірна поза капітана. Поряд Бурков, по-братськи ризикуючи собою, підтримував його за плече. А переляканий дядька давав драла п’ятами краєчком морської хвилі.
Кампіоні опустив і пуфер, і задерту ногу і якось боком, як ображений хлопчисько, почухрав жалітися до капітана.
— Господин капитан! Так я ведь Мешкову проиграл папину ло…
Лиш підійшовши, поручник усвідомив, що Косарєв сидить верхи на його кобилі.
— …Лошадь?.. — загримів Косарєв розробленим на муштруваннях командним голосом. — Твоя клячонка теперь уж моя! И на носок ты аккурат со мной теперь играть должон!
І капітан так голосно зареготав, що пересилив коняче іржання.
Кампіоні схопив коняку за вузду і спитав розчавлено:
— Как это?
— Ха-ха! — зареготався ще дужче капітан, а кобила під ним забила копитами, обсипаючи свого колишнього господаря колотями з жорстви і піску. — А?! Как я тебя угрел, Кампиони, да-сь?!.. По самое не хочу!
— За что? — ще тихіше пролопотів поручник.
— За жадность твою!.. Мешков напился и под утро рухнул со стаканом на пару. Так что твоя Галюцина отныне моя!
— Как ваша? У неё ж под вашим благородием морду свело!
Косарєв торжествував і ще більше набрався пихи, і ще вище звівся у стременах.
— И сколько теперь мне стакан на носке нужно продержать, чтоб всё назад вернуть?
— Минуту и двадцать секунд! — тріумфуючи, зареготав, як грім, капітан. — И тебе не сдюжить! Ибо ты у нас неуравновешенный!
Кампіоні нервово заялозив долонями по кобилячій морді й ображено скрикнув:
— А тыща моя тоже ваша?
Цього разу настала черга розтривожитися Косарєву.
— Какая тыща? Ты что, ещё и тысячу Мешкову проиграл?
— Да!
— Вот Мешков прохвост! Он ещё и тыщу у тебя выиграл!.. Ну ничё, до фрунта ещё час! Я ещё подлеца проучу! — І капітан пришпорив Галюцину. Та плигнула з місця, мало не скидаючи Косарєва на землю, і рвонула до форту.
— Возьмите меня с собой! — кинувся за ним навздогін поручник.
— Кампиони!
— Да!
— У тебя сколько ног?
— Две.
— Вот то-то и оно! И одна другой проворней! — знову загиготів Косарєв і пришпорив кобилу.
Шевченко з Бурковим перезирнулися. В Івана спухле лице скрутилося в осміх. Тарас суворо зиркнув на приятеля, щоб той не всміхався.
— Смехулёчки! — гарикнув на них Кампіоні, біжучи за Косарєвим. — А ну взять стаканы — и за мной!
І Бурков заметушився, підбираючи цілі гранчаки. Шевченко підхопив цебро і, різко сахаючись алкогольного сопуху, закашлявся. У цебрі таки була сивуха.
— Він мене вб’є, — вихопилося в Івана.
— То тікай! Там далі ще Росії немає, — сказав Тарас, киваючи на південь.
Шевченко сидів у здоровецьких чорних шароварах на дальніх нарах біля солдата, якого вже третій день карали колодкою, і малював казарму.
Посеред одноповерхових широких нар, поміж мотузок з одягом, що сохнув, вовтузилися, наче комахи, солдати. Усі невдоволені, злі, сконцетровані на поспіхові, вони кидали жужмом свої простирадла, фабрували чорною фаброю[5] із запахом цитрини й цинамону вуса та баки, матюкалися, виганяли курей, що зазвичай сиділи під нарами, а зараз розкудахкалися, збирали порожні штофи, будили трьох повій, що комизилися після короткого сну, і глухо роззиралися довкіл, не бачачи нічого, крім стін, не відчуваючи нічого, окрім примусу й наказу. Їх було примушено вдягатися в зимову форму часів Хівинського походу, і це було нестерпно в мангистауську спеку й особливо обридливо вдосвіта.