Чого мені тяжко, чого мені нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодне? Серце моє трудне,
Чого ти бажаєш, що в тебе болить?
Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?
Засни, моє серце, навіки засни,
Невкрите, розбите, - а люд навісний
Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі.
(1844)
Шевченко признается, что в его сердце - пустыня:
Невеликії три літа
Марно пролетіли…
А багато в моїй хаті
Лиха наробили.
Опустошили убоге
Моє серце тихе,
Погасили усе добре,
Запалили лихо… (1845)
Особенно трудным выдалось, как мы видели во второй части, лето 1843 года, когда Шевченко входил в "товариство мочемордів" со всеми вытекающими из этого членства обязанностями, а параллельно "скрізь був й все плакав: сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями - бодай вони переказилися". Плюс ресторан Излера, плюс Адольфинки из дома терпимости и т.д.и т.п. Какое же сердце выдержит такие перегрузки? В итоге- наступила развязка:
Серце люди полюбило
І в людях кохалось,
І вони його вітали,
Гралися, хвалили…
А літа тихенько крались
І сльози сушили,
Сльози щирої любові;
І я прозрівати
Став потроху… Доглядаюсь, -
Бодай не казати.
Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змії…
І засохли мої сльози,
Сльози молодії.
І тепер я розбитеє
Серце ядом гою,
І не плачу, й не співаю,
А вию совою.
Так Шевченко познал истину: люди - это змеи. Он стал лечить свое разбито сердце ядом и начал выть совой. Такая вот самохарактеристика. Дальше - больше:
… Люде, люде!
За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси,
То оддасте…
Не так тії вороги,
Як добрії люди -
І окрадуть жалкуючи,
Плачучи осудять,
І попросять тебе в хату
І будуть вітати,
І питать тебе про тебе,
Щоб потом сміятись,
Щоб с тебе сміятись,
Щоб тебе добити…
Без ворогів можна в світі
Як-небудь прожити.
А ці добрі люде
Найдуть тебе всюди,
І на тім світі, добряги,
Тебе не забудуть.
Мені не жаль, що я не пан,
А жаль мені, і жаль великий,
На просвіщенних християн.
… І звір того не зробить дикий,
Що ви, б'ючи поклони,
З братами дієте… Закони
Катами писані за вас,
То вам байдуже; в добрий час
У Київ їздите щороку
Та сповідаєтесь, нівроку
У схимника!… (1848)
Затем у мыслителя рождается концепция перевоплощения душ:
Мені здається, я не знаю,
А люде справді не вмирають,
А перелізе ще живе
В свиню абощо та й живе,
Купається собі в калюжі,
Мов перш купалося в гріхах.
І справді так. (1850)
В конце жизни делается обобщение:
Мій Боже милий, як то мало
Святих людей на світі стало. (1859)
Ой, мало…Твоя правда.
Один на другого кують
Кайдани в серці. А словами,
Медоточивим устами
Цілуються і часу ждуть,
Чи швидко брата в домовині
З гостей на цвинтар понесуть.
Неужели Шевченко занялся самокритикой? Да нет, показалось. Это он не о себе (он скромный). Таким образом, мы видим, что и со второй заповедью обстоит не лучше, чем с первой.
2. Гордыня
В течение всей жизни кобзарь был уверен, что он всеведущ:
Я тайну жизни разгадал
Раскрыл я сердце человека,
И не страдаю, как страдал,
И не люблю я: я калека!
Я трепет сердца навсегда
Оледенил в снегах чужбины,
И только звуки Украины
Его тревожат иногда…
… Но глухо все в родном краю
Я тщетно голос подаю…
… Пустота
Растила сердце человека,
И я на смех покинут веком -
Я одинокий сирота! (1842)
Неначе праведних дітей,
Господь, любя отих людей,
Послав на землю їм пророка;
Свою любов благовістить,
Святую правду возвістить! (1848)
Кто бы это мог быть? Как фамилия пророка? Догадайтесь сами с трех раз:
Неначе наш Дніпро широкий,
Слова його лились, текли
І в серце падали глибоко!
Огнем невидимим пекли
Замерзлi душі. Полюбили
Того пророка, скрізь ходили
За ним і сльози, знай, лили
Навчені люди. І лукаві!
Господнюю святую славу
Розтлили… І чужим богам
Пожерли жертву! Омерзились!
І мужа свята… горе вам!
На стогнах каменем побили.
И получают за это по заслугам:
І праведно Господь великий,
Мов на звірей тих лютих, диких,
Кайдани повелів кувать,
Глибокі тюрми покопать.
І роде лютий і жестокий!
Вомісто короткого пророка…
Царя вам повелів надать!
А вот наш скромный пророк в 1849 году:
Хіба самому написать
Таки посланіє до себе
Та все дочиста розказать,
Усе, що треба, що й не треба.
А то не діждешся його,
Того писанія святого,
Святої правди ні од кого,
Та й ждать не маю од кого,
Бо вже б, здавалося, пора:
Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я "Кобзаря",
А їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене…
… я - неначе лютая змія
Розтоптана в степу здихає,
Захода сонця дожидає.
Отак-то я тепер терплю
Та смерть із степу виглядаю,
А за що, ей-богу, не знаю!
Он находит себе точную характеристику ("неначе лютая змія"), а в конце дает себе установку:
Нічого, друже, не журися!
В дулевину себе закуй,
Гарненько Богу помолися,
А на громаду хоч наплюй!
Вона - капуста головата.
Разумеется, если здесь пророк, то общество - просто качаны капусты. Их дело - слушать, что он скажет. А его слово - это слово святое: божье кадило, кадило истины:
…Ридаю,
Молю ридаючи: пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось.
Щоб людям серце розтопило
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, божеє кадило,
Кадило істини. Амінь.
И он не только пророк, но и более того:
О горе, горенько мені!
І де я в світі заховаюсь?
Щодень пілати розпинають,
Морозять, шкварять на огні.