Кого обычно распинают Пилаты - всем известно. Непомерная гордыня ведет и к несуразной торговле с Богом:
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани, і гори -
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога. (1845)
Такие предложения уместно делать только врагу рода человеческого. Равно как и обращать следующую просьбу:
Доле, де ти? Доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої! злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись,
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні… то проклинать
І світ запалити! (1845)
Шевченко готов мир поджечь, лишь бы не спать на ходу, лишь бы не скучно было. А недоразумение по поводу адресата таких диких просьб скоро разрешилось: был найден другой.
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого бога,
За неї душу погублю! (1845)
Имеющий уши да услышит. Найден еще один способ погубить бессмертную душу. Такие заявления, думается, не остаются без внимания со стороны заинтересованного лица. А как любят народ проклинающие Святого Бога, нам хорошо известно из истории XX века.
3.Славолюбие
Еще одна вещь, за которую он был готов продать душу врагу рода человеческого - это слава:
О думи мої! о славо злая!
За тебе марно я в чужому краю
Караюсь, мучуся… але не каюсь!…
Люблю, як щиру, вірну дружину,
Як безталанную свою Вкраїну!
Роби що хочеш з темним зо мною,
Тілько не кидай, в пекло з тобою
Пошкандибаю… (1847)
А далее идет привычное богохульство:
… Ти привітала
Нерона лютого, Сарданапала,
Ірода, Каїна, Христа, Сократа,
О непотребная! Кесаря-ката
І грека доброго ти полюбила
Однаковісінько!… бо заплатили.
Спаситель помещен в ряду перед Сократом после Нерона, Сарданапала, Ирода и Каина. Как будто слово "слава" вообще приложимо к Нему. Но для Тараса Шевченко слава - это предел мечтаний. В 1857 году он написал цикл из трех стихотворений: 1 - Доля, 2 - Муза, 3 - Слава. В дневнике им предшествует запись: "После беспутно проведенной ночи я почувствовал стремление к стихословию, попробовал и без малейшего усилия написал эту вещь. Не следствие ли это раздражения нервов?"
Возможно. Вот он обращается к судьбе:
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою,
Ходімо ж, доленько моя,
Мій друже щирий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава
А слава - заповідь моя.
Придумана новая заповедь, которой нет ни в Ветхом, ни в Новом Завете. А вот на что он готов ради славы:
А ти, задрипанко, шинкарко,
Перекупко п'яна!
Де ти в ката забарилась
З своїми лучами?
У Версалі над злодієм
Набор розпустила.
Чи з ким іншим мизкаєшся
З нудьги та похмілля?
Горнись лишень коло мене
Та витнемо з лиха,
Гарнесенько обіймемось,
Та любо, та тихо
Пожартуєм, чмокнемося
Та й поберемося,
Моя крале мальована.
Бо я таки й досі
Коло тебе мизкаюся.
Ти хоча й пишалась,
І з п'яними королями
По шинках шаталась,
І курвила з Миколою
У Севастополі…
Та мені про те байдуже.
Мені, моя доле,
Дай на себе надивитись,
Дай і пригорнутись
Під крилом твоїм, і любо
З дороги заснути.
Это уже славоблудие какое-то…
Славы ему хотелось любой, даже славы Герострата ("проклинать і світ запалити"). Дурная слава лучше, чем никакой. Невыносимо было одно: когда "ніхто й не гавкне, не лайне, неначе й не було мене ". Пусть гавкают, пусть лают, пусть ругают. Лишь бы обратили внимание, лишь бы заметили.
4. Без покаяния
Читаем предсмертные стихи:
Втомилися і підтоптались
І розума таки набрались… (1861)
Набрались ли? А если набрались, то неужели той мудрости, начало которой есть страх Божий? Без покаяния это невозможно. А покаяние оказалось невозможным для Шевченко. Он прожил под девизом:
Караюсь, мучуся… але не каюсь!…
Слово "раскаяние" происходит от имени первого братоубийцы.
Раскаиваться - значит осуждать в себе грех Каина и другие грехи. Того же, кто от греха Каина не отрекается (а даже - напротив) называют окаянным, как например, Святополка Окаянного, убившего своих братьев Бориса и Глеба, первых русских святых.
Абсолютно справедливы поэтому слова Кобзаря:
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу…
Ведь он всю жизнь, как окаянный, призывал к братоубийству.
Сознание же своей собственной греховности не посещало его:
Які ж мене, мій Боже милий,
Діла осудять на землі? (1847)
Тяжко, брате мій добрий, каратися і самому не знати за що.
За грішнії, мабуть, діла
Караюсь я в оцій пустині
Сердитим Богом. Не мені
Про теє знать, за що караюсь,
Та й знать не хочеться мені.
Для правдоподобия, впрочем, признается один малюсенький давний грех:
Давно те діялось. Ще в школі,
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п'ятака -
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге-та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду. (1850)
За такой грех впору награждать. А рассказано про него затем, чтобы контрастнее представить всю несправедливость Господа:
… І не знаю,
За що мене Господь карає?
…А все за того п'ятака,
Що вкрав маленький у дяка,
Отак Господь мене карає.
И далее читатель от имени оскорбленной невинности предупреждается:
Слухай, брате, та научай
Своїх малих діток.
Научай їх, щоб не вчились
Змалку віршовати.
Коли ж яке поквапиться,
То нищечком, брате,
Нехай собі у куточку
І віршує й плаче
Тихесенько, щоб бог не чув,
Щоб і ти не бачив,
Щоб не довелося, брате,
І йому каратись,
Як я тепер у неволі
Караюся, брате.
Впрочем, и в этой малости, писании стихов (не говоря уже о других грехах), виноваты враги, т. е. люди (они же - змеи):
Чи то недоля та неволя,
Чи то літа ті летячи
Розбили душу? Чи ніколи
Й не жив я з нею, живучи
З людьми в паскуді, опаскудив
І душу чистую?… А люде!
Звичайне, люде, сміючись.
Зовуть її і молодою,
І непорочною, святою,
І ще якоюсь… Вороги!!
І люті! люті!Ви ж украли,
В багно погане заховали
Алмаз мій чистий, дорогий,
Мою колись святую душу!
Та й смієтесь. Нехристияни!
Чи не меж вами ж я, погані,
Так опоганивсь, що й не знать,
Чи й був я чистим коли-небудь.
Бо ви мене з святого неба
Взяли меж себе-і писать
Погані вірші научили.
Ви тяжкий камень положили
Посеред шляху… і розбили
О його… Бога боячись!
Моє малеє, та убоге,
Та серце праведне колись!
Тепер іду я без дороги,
Без шляху битого…а ви!
Дивуєтесь, що спотикаюсь.
Що вас і долю проклинаю,
І плачу тяжко, і, як ви…
Душі убогої цураюсь,
Своєї грішної душі!