Выбрать главу

Как говорится, собаке собачья смерть.

И еще одно предсказание, оно же угроза:

… Няньки, Дядьки отечества чужого! Не стане ідола святого, І вас не стане, - будяки Та кропива - а більш нічого Не виросте над вашим трупом. І стане купою на купі Смердячий гній… (1860)

Таким образом, вопрос "кто виноват" решен. На очереди вопрос "что делать". Вернее, не вопрос, а его "окончательное решение".

IV. Что делать

Образцовое решение вопроса Шевченко видит в деятельности гайдамаков. Так же, как они в 18 веке, нужно восстать против новых палачей. Палачи - это паны и новые ляхи (т.е. москали). В стихотворении "Холодный Яр" (1845) читаем:

В Яру колись гайдамаки Табором стояли, Лагодили самопали, Ратища стругали. У Яр тоді сходилися, Мов із хреста зняті, Батько з сином і брат з братом - Одностайно стати На ворога лукавого, На лютого ляха. Де ж ти дівся, в Яр глибокий Протоптаний шляху? Чи сам заріс темним лісом, Чи то засадили Нові кати? Щоб до тебе Люди не ходили На пораду: що їм діяти З добрими панами, Людоїдами лихими, З новими ляхами? Не сховаєте! над Яром Залізняк витає. І на Умань позирає, Гонту виглядає.

Кобзарю необходимы новые Гонта и Железняк (предшественник матроса Железняка). Ему нужны новые гайдамаки. Тем, кто считает старых гайдамаков разбойниками и ворами, Шевченко дает достойный отпор:

Не ховайте, не топчіте Святого закону, Не звіте преподобним Лютого Нерона. Не славтеся царевою Святою війною. Бо ви й самі не знаєте, Що царики коять. А кричите, що несете І душу, і шкуру За отечество!… Єй-богу, Овеча натура; Дурний шию підставляє І не знає за що! Та ще й Гонту зневажає, Ледаче ледащо! "Гайдамаки не воины - Разбойники, воры. Пятно в нашей истории…" Брешеш, людоморе!

Чтобы "людомор не брехав", дадим слово другому - самому автору поэмы "Гайдамаки" (1841). Шевченко позже вспоминал о том, как в Академии художеств в мастерской Карла Брюллова "задумывался и лелеял в своем сердце Кобзаря и своих кровожадных гайдамаков". Эти последние убивали поляков и евреев, мужчин и женщин, маленьких детей и стариков. Их "подвиги" описаны в разделе поэмы "Бенкет в Лисянці":

Найшли льохи, скарб забрали, У ляхів кишені Потрусили та й потягли Карати мерзенних У Лисянку… … Смеркалося. Із Лисянки Кругом засвітило: Ото Гонта з Залізняком Люльки закурили. Страшно, страшно закурили! І в пеклі не вміють Отак курить. Гнилий Тікич Кров'ю червоніє. Шляхетською, жидівською; А над ним палають І хатина, і будинок; Мов доля карає Вельможного й неможного. А серед базару Стоїть Гонта з Залізняком, Кричать: "Ляхам кари! Кари ляхам, щоб каялись!" І діти карають. Стогнуть, плачуть; один просить, Другий проклинає; Той молиться, сповідає Гріхи перед братом, Уже вбитим. Не милують, Карають завзяті. Як смерть люта, не вважають На літа, на вроду; Шляхтяночки й жидівочки. Тече кров у воду. Ні каліка, ані старий, Ні мала дитина Не остались, - не вблагали Лихої години. Всі полягли, всі покотом; Ні душі живої Шляхетської й жидівської. А пожар удвоє Розгорівся, розпалався До самої хмари. А Галайда, знай, гукає: "Кари ляхам, кари!" Мов скажений, мертвих ріже, Мертвих віша, палить. "Дайте ляха, дайте жида! Мало мені, мало! Дайте ляха, дайте крові Наточить з поганих! Крові море…мало моря…"

Или раздел "Гонта в Умані":

Минають дні,минає літо, А Україна, знай, горить; По селах голі плачуть діти - Батьків немає. Шелестить Пожовкле листя по діброві; Гуляють хмари; сонце спить; Ніде не чуть людської мови; Звір тільки виє по селу, Гризучи трупи. Не ховали, Вовків ляхами годували, Аж поки снігом занесло Огризки вовчі… Не спинила хуртовина Пекельної кари: Ляхи мерзли, а козаки Грілись на пожарі. …Не спинила весна крові, Ні злості людської. Тяжко глянуть: а згадаєм - Так було і в Трої. Так і буде. Гайдамаки Гуляють, карають; Де проїдуть - земля горить, Кров'ю підпливає.

Ну уж, если в Трое "так було", то нам не годится отставать от эллинов-язычников. У нас будет так же. Или похуже (страшен украинский бунт, бессмысленный и беспощадный). Хотя куда уж хуже? В Умани, например, была католическая школа. Так

…гайдамаки Стіни розвалили, - Розвалили, об каміння Ксьондзів розбивали, А школярів у криниці Живих поховали. До самої ночі ляхів мордували Душі не осталось… В общем, на славу …погуляли гайдамаки, Добре погуляли: Трохи не рік шляхетською Кров'ю напували Україну, та й замовкли - Ножі пощербили. Нема Гонти; нема йому Хреста, ні могили. Буйні вітри розмахали Попіл гайдамаки, І нікому помолитись, Нікому заплакать. Розійшлися гайдамаки, Куди який знає: Хто до дому, хто в діброву, З ножем у халяві, Жидів кінчать. Така й досі Осталася слава.

Та еще слава… Каково же отношение автора к тем событиям?

Гомоніла Україна, Довго гомоніла, Довго, довго кров степами Текла - червоніла. І день і ніч ґвалт, гармати; Земля стогне, гнеться; Сумно, страшно, а згадаєш - Серце усміхнеться.

Общий итог "гайдамаччини" положительный: сердце кобзаря улыбается.

Теперь не то - тяжко стало: А унуки? Їм байдуже, Панам жито сіють. Багато їх, а хто скаже, Де Гонти могила, Мученика праведного Де похоронили? Де Залізняк, душа щира, Де опочиває? Тяжко! Важко! Кат панує, А їх не згадають.

В чем же причина тех рек крови?

Болить серце, як згадаєш: Старих слов'ян діти Впились кров'ю. А хто винен? Ксьондзи, єзуїти.

Сердце улыбалось, теперь болит. В сумме получается какая-то болезненная улыбка. Виноваты во всем католики (ксендзы, иезуиты, униаты). Но не поляки (хотя как отличить поляка от католика?).