V. Страшный суд "страшного" судии
1. Ближние - это змеи
Мы рассмотрели три сквозные идеи Шевченко:
– " І тут, і всюди - скрізь погано";
– во всем виноваты нелюди - враги;
– их нужно истребить.
Фундаментом этого "мировоззрения" являются "религиозные" взгляды кобзаря, если можно так выразиться. Первая и наибольшая заповедь христианина - любовь к Богу. Об этом можно прочитать в первой части. Вторая заповедь - "Возлюби ближнего своего, как самого себя". Но для этого нужно доброе сердце. А не то, о котором написано:
Чого мені тяжко, чого мені нудно,Чого серце плаче, ридає, кричить,Мов дитя голодне? Серце моє трудне,Чого ти бажаєш, що в тебе болить?Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?Засни, моє серце, навіки засни,Невкрите, розбите, - а люд навіснийНехай скаженіє… Закрий, серце, очі.(1844)
Шевченко признается, что в его сердце - пустыня:
Невеликії три літаМарно пролетіли…А багато в моїй хатіЛиха наробили.Опустошили убогеМоє серце тихе,Погасили усе добре,Запалили лихо… (1845)
Особенно трудным выдалось, как мы видели во второй части, лето 1843 года, когда Шевченко входил в "товариство мочемордів" со всеми вытекающими из этого членства обязанностями, а параллельно "скрізь був й все плакав: сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями - бодай вони переказилися". Плюс ресторан Излера, плюс Адольфинки из дома терпимости и т.д.и т.п. Какое же сердце выдержит такие перегрузки? В итоге- наступила развязка:
Серце люди полюбилоІ в людях кохалось,І вони його вітали,Гралися, хвалили…А літа тихенько кралисьІ сльози сушили,Сльози щирої любові;І я прозріватиСтав потроху… Доглядаюсь, -Бодай не казати.Кругом мене, де не гляну,Не люди, а змії…І засохли мої сльози,Сльози молодії.І тепер я розбитеєСерце ядом гою,І не плачу, й не співаю,А вию совою.
Так Шевченко познал истину: люди - это змеи. Он стал лечить свое разбито сердце ядом и начал выть совой. Такая вот самохарактеристика. Дальше - больше:
… Люде, люде!За шмат гнилої ковбасиУ вас хоч матір попроси,То оддасте…
Не так тії вороги,Як добрії люди -І окрадуть жалкуючи,Плачучи осудять,І попросять тебе в хатуІ будуть вітати,І питать тебе про тебе,Щоб потом сміятись,Щоб с тебе сміятись,Щоб тебе добити…Без ворогів можна в світіЯк-небудь прожити.А ці добрі людеНайдуть тебе всюди,І на тім світі, добряги,Тебе не забудуть.
Мені не жаль, що я не пан,А жаль мені, і жаль великий,На просвіщенних християн.… І звір того не зробить дикий,Що ви, б'ючи поклони,З братами дієте… ЗакониКатами писані за вас,То вам байдуже; в добрий часУ Київ їздите щорокуТа сповідаєтесь, ніврокуУ схимника!… (1848)
Затем у мыслителя рождается концепция перевоплощения душ:
Мені здається, я не знаю,А люде справді не вмирають,А перелізе ще живеВ свиню абощо та й живе,Купається собі в калюжі,Мов перш купалося в гріхах.І справді так. (1850)
В конце жизни делается обобщение:
Мій Боже милий, як то малоСвятих людей на світі стало. (1859)
Ой, мало…Твоя правда.
Один на другого куютьКайдани в серці. А словами,Медоточивим устамиЦілуються і часу ждуть,Чи швидко брата в домовиніЗ гостей на цвинтар понесуть.
Неужели Шевченко занялся самокритикой? Да нет, показалось. Это он не о себе (он скромный). Таким образом, мы видим, что и со второй заповедью обстоит не лучше, чем с первой.
2. Гордыня
В течение всей жизни кобзарь был уверен, что он всеведущ:
Я тайну жизни разгадалРаскрыл я сердце человека,И не страдаю, как страдал,И не люблю я: я калека!Я трепет сердца навсегдаОледенил в снегах чужбины,И только звуки УкраиныЕго тревожат иногда…… Но глухо все в родном краюЯ тщетно голос подаю…… ПустотаРастила сердце человека,И я на смех покинут веком -Я одинокий сирота! (1842)
Неначе праведних дітей,Господь, любя отих людей,Послав на землю їм пророка;Свою любов благовістить,Святую правду возвістить! (1848)
Кто бы это мог быть? Как фамилия пророка? Догадайтесь сами с трех раз:
Неначе наш Дніпро широкий,Слова його лились, теклиІ в серце падали глибоко!Огнем невидимим пеклиЗамерзлi душі. ПолюбилиТого пророка, скрізь ходилиЗа ним і сльози, знай, лилиНавчені люди. І лукаві!Господнюю святую славуРозтлили… І чужим богамПожерли жертву! Омерзились!І мужа свята… горе вам!На стогнах каменем побили.
И получают за это по заслугам:
І праведно Господь великий,Мов на звірей тих лютих, диких,Кайдани повелів кувать,Глибокі тюрми покопать.І роде лютий і жестокий!Вомісто короткого пророка…Царя вам повелів надать!
А вот наш скромный пророк в 1849 году:
Хіба самому написатьТаки посланіє до себеТа все дочиста розказать,Усе, що треба, що й не треба.А то не діждешся його,Того писанія святого,Святої правди ні од кого,Та й ждать не маю од кого,Бо вже б, здавалося, пора:Либонь, уже десяте літо,Як людям дав я "Кобзаря",А їм неначе рот зашито,Ніхто й не гавкне, не лайне,Неначе й не було мене…… я - неначе лютая зміяРозтоптана в степу здихає,Захода сонця дожидає.Отак-то я тепер терплюТа смерть із степу виглядаю,А за що, ей-богу, не знаю!
Он находит себе точную характеристику ("неначе лютая змія"), а в конце дает себе установку:
Нічого, друже, не журися!В дулевину себе закуй,Гарненько Богу помолися,А на громаду хоч наплюй!Вона - капуста головата.
Разумеется, если здесь пророк, то общество - просто качаны капусты. Их дело - слушать, что он скажет. А его слово - это слово святое: божье кадило, кадило истины:
…Ридаю,Молю ридаючи: пошли,Подай душі убогій силу,Щоб огненно заговорила,Щоб слово пламенем взялось.Щоб людям серце розтопилоІ на Украйні понеслось,І на Україні святилосьТе слово, божеє кадило,Кадило істини. Амінь.
И он не только пророк, но и более того:
О горе, горенько мені!І де я в світі заховаюсь?Щодень пілати розпинають,Морозять, шкварять на огні.