Тем же, кто вернется, тоже не позавидуешь:
Воскресни, мамо! І вернисяВ світлицю-хату; опочий,Бо ти аж надто вже втомилась,Гріхи синовні несучи,Спочивши, скорбная, скажи,Прорци своїм лукавим чадам,Що пропадуть вони, лихі,Що їх безчестіє, і зрада,І криводушіє огнем,Кровавим, пламенним мечемНарізані на людських душах,Що крикне кара невсипуща,Що не спасе їх добрий цар,Їх кроткий, п'яний господар,Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,Не дасть коня вам охляп сістиТа утікать; не втечетеІ не сховаєтеся; всюдиВас найде правда-мста; а людеПідстережуть вас на тоте ж,Уловлять і судить не будуть,В кайдани туго окують,В село на зрище приведуть,І на хресті отім без катаІ без царя вас, біснуватих,Розпнуть, розірвуть, рознесуть,І вашей кровію, собаки,Собак напоять… (1859)
Как говорится, собаке собачья смерть.
И еще одно предсказание, оно же угроза:
… Няньки,Дядьки отечества чужого!Не стане ідола святого,І вас не стане, - будякиТа кропива - а більш нічогоНе виросте над вашим трупом.І стане купою на купіСмердячий гній… (1860)
Таким образом, вопрос "кто виноват" решен. На очереди вопрос "что делать". Вернее, не вопрос, а его "окончательное решение".
Образцовое решение вопроса Шевченко видит в деятельности гайдамаков. Так же, как они в 18 веке, нужно восстать против новых палачей. Палачи - это паны и новые ляхи (т.е. москали). В стихотворении "Холодный Яр" (1845) читаем:
В Яру колись гайдамакиТабором стояли,Лагодили самопали,Ратища стругали.У Яр тоді сходилися,Мов із хреста зняті,Батько з сином і брат з братом -Одностайно статиНа ворога лукавого,На лютого ляха.Де ж ти дівся, в Яр глибокийПротоптаний шляху?Чи сам заріс темним лісом,Чи то засадилиНові кати? Щоб до тебеЛюди не ходилиНа пораду: що їм діятиЗ добрими панами,Людоїдами лихими,З новими ляхами?Не сховаєте! над ЯромЗалізняк витає.І на Умань позирає,Гонту виглядає.
Кобзарю необходимы новые Гонта и Железняк (предшественник матроса Железняка). Ему нужны новые гайдамаки. Тем, кто считает старых гайдамаков разбойниками и ворами, Шевченко дает достойный отпор:
Не ховайте, не топчітеСвятого закону,Не звіте преподобнимЛютого Нерона.Не славтеся царевоюСвятою війною.Бо ви й самі не знаєте,Що царики коять.А кричите, що несетеІ душу, і шкуруЗа отечество!… Єй-богу,Овеча натура;Дурний шию підставляєІ не знає за що!Та ще й Гонту зневажає,Ледаче ледащо!"Гайдамаки не воины -Разбойники, воры.Пятно в нашей истории…"Брешеш, людоморе!
Чтобы "людомор не брехав", дадим слово другому - самому автору поэмы "Гайдамаки" (1841). Шевченко позже вспоминал о том, как в Академии художеств в мастерской Карла Брюллова "задумывался и лелеял в своем сердце Кобзаря и своих кровожадных гайдамаков". Эти последние убивали поляков и евреев, мужчин и женщин, маленьких детей и стариков. Их "подвиги" описаны в разделе поэмы "Бенкет в Лисянці":
Найшли льохи, скарб забрали,У ляхів кишеніПотрусили та й потяглиКарати мерзеннихУ Лисянку…… Смеркалося. Із ЛисянкиКругом засвітило:Ото Гонта з ЗалізнякомЛюльки закурили.Страшно, страшно закурили!І в пеклі не вміютьОтак курить. Гнилий ТікичКров'ю червоніє.Шляхетською, жидівською;А над ним палаютьІ хатина, і будинок;Мов доля караєВельможного й неможного.А серед базаруСтоїть Гонта з Залізняком,Кричать: "Ляхам кари!Кари ляхам, щоб каялись!"І діти карають.Стогнуть, плачуть; один просить,Другий проклинає;Той молиться, сповідаєГріхи перед братом,Уже вбитим. Не милують,Карають завзяті.Як смерть люта, не вважаютьНа літа, на вроду;Шляхтяночки й жидівочки.Тече кров у воду.Ні каліка, ані старий,Ні мала дитинаНе остались, - не вблагалиЛихої години.Всі полягли, всі покотом;Ні душі живоїШляхетської й жидівської.А пожар удвоєРозгорівся, розпалавсяДо самої хмари.А Галайда, знай, гукає:"Кари ляхам, кари!"Мов скажений, мертвих ріже,Мертвих віша, палить."Дайте ляха, дайте жида!Мало мені, мало!Дайте ляха, дайте кровіНаточить з поганих!Крові море…мало моря…"
Или раздел "Гонта в Умані":
Минають дні,минає літо,А Україна, знай, горить;По селах голі плачуть діти -Батьків немає. ШелеститьПожовкле листя по діброві;Гуляють хмари; сонце спить;Ніде не чуть людської мови;Звір тільки виє по селу,Гризучи трупи. Не ховали,Вовків ляхами годували,Аж поки снігом занеслоОгризки вовчі…Не спинила хуртовинаПекельної кари:Ляхи мерзли, а козакиГрілись на пожарі.…Не спинила весна крові,Ні злості людської.Тяжко глянуть: а згадаєм -Так було і в Трої.Так і буде.ГайдамакиГуляють, карають;Де проїдуть - земля горить,Кров'ю підпливає.
Ну уж, если в Трое "так було", то нам не годится отставать от эллинов-язычников. У нас будет так же. Или похуже (страшен украинский бунт, бессмысленный и беспощадный). Хотя куда уж хуже? В Умани, например, была католическая школа. Так
…гайдамакиСтіни розвалили, -Розвалили, об камінняКсьондзів розбивали,А школярів у криниціЖивих поховали.До самої ночі ляхів мордувалиДуші не осталось…В общем, на славу…погуляли гайдамаки,Добре погуляли:Трохи не рік шляхетськоюКров'ю напувалиУкраїну, та й замовкли -Ножі пощербили.Нема Гонти; нема йомуХреста, ні могили.Буйні вітри розмахалиПопіл гайдамаки,І нікому помолитись,Нікому заплакать.Розійшлися гайдамаки,Куди який знає:Хто до дому, хто в діброву,З ножем у халяві,Жидів кінчать. Така й досіОсталася слава.
Та еще слава… Каково же отношение автора к тем событиям?
Гомоніла Україна,Довго гомоніла,Довго, довго кров степамиТекла - червоніла.І день і ніч ґвалт, гармати;Земля стогне, гнеться;Сумно, страшно, а згадаєш -Серце усміхнеться.
Общий итог "гайдамаччини" положительный: сердце кобзаря улыбается.
Теперь не то - тяжко стало:А унуки? Їм байдуже,Панам жито сіють.Багато їх, а хто скаже,Де Гонти могила,Мученика праведногоДе похоронили?Де Залізняк, душа щира,Де опочиває?Тяжко! Важко! Кат панує,А їх не згадають.
В чем же причина тех рек крови?
Болить серце, як згадаєш:Старих слов'ян дітиВпились кров'ю. А хто винен?Ксьондзи, єзуїти.