То клене, то просить,
То замовкне… поцілує,
То знов заголосить!
Незчулися, як і смеркло,
І сестру, і брата,
Мов скованих, обнявшися,
Застав батько в хаті!
І світ настав, а Ярина
Ридає… ридає…
Уже Степан із криниці
Коня напуває.
Взяла відра та й побігла
Ніби за водою —
До криниці… А тим часом
Запорозьку зброю
Виніс батько із комори,
Розгляда, радіє,
Приміряє… ніби знову
Старий молодіє!
Та й заплакав… «Зброє моя!
Зброє золотая!
Літа мої молодії,
Сило молодая!
Послужи ж, моя ти зброє,
Молодій ще силі!
Послужи йому так щиро —
Як мені служила!..»
І Ярина дає зброю,
А Степан сідлає
Коня, свого товариша,
Й жупан одягає.
І шаблюка, мов гадюка,
Й ратище-дрючина,
І самопал семип’ядний
Повис за плечима.
Аж зомліла, як узріла;
І старий заплакав,
Як побачив на коневі
Такого юнака.
Веде коня за поводи
Та плаче Ярина.
Старий батько іде рядом,
Наставляє сина.
Як у війську пробувати,
Старших шанувати,
Товариство поважати,
В табор не ховатись.
«Нехай тебе бог заступить!» —
Як за селом стали,
Сказав старий, та всі троє
Разом заридали.
Степан свиснув, і курява
Шляхом піднялася.
«Не барися, мій синочку,
Швидче повертайся!..» —
Старий сказав та й заплакав.
Мов тая ялина
При долині, похилилась,
Замовкла Ярина;
Тілько сльози утирає,
На шлях поглядає;
Із куряви щось вигляне
І знов пропадає.
Ніби шапка через поле
Котиться, чорніє…
Ховається… мошечкою
Тілько… тілько… мріє,
Та й пропало… Довго, довго
Стояла Ярина.
Та дивилась, чи не вирне
Знову комашина.
Не вирнула; похилилась,
Заплакала знову…
А за нею й старий батько,
Та й пішли додому.
Минають дні, минає літо.
Настала осінь, шелестить
Пожовкле листя; мов убитий,
Старий під хатою сидить;
Дочка нездужає Ярина,
Його єдиная дитина
Покинуть хоче; з ким дожить?
Добити віку вікового?
Згадав Степана молодого,
Згадав свої благі літа,—
Згадав та й заплакав
Багатий сивий сирота.
Мов лату на латі,
На серце печалі нашили літа.
«В твоїх руках все на світі.
Твоя свята воля!
Нехай буде так, як буде,—
Така моя доля!»
І барвінком, і рутою,
І рястом квітчає
Весна землю, мов дівчину
В зеленому гаї.
І сонечко серед неба
Опинилось, стало,
Мов жених той молодую,
Землю оглядало.
І Ярина вийшла з хати
На світ божий глянуть,—
Ледве вийшла… Усміхнеться,
То піде, то стане,
Розглядає, дивується,
Та любо, та тихо,
Ніби вчора народилась…
А лютеє лихо…
В самім серці повернулось
І світ заступило.
Як билина підкошена,
Ярина схилилась;
Як з квіточки роса вранці,
Сльози полилися.
Старий батько коло неї,
Як дуб, похилився.
У Києві великому
Всіх святих благала;
У Межигорського Спаса [110]
Тричі причащалась.
У Почаєві святому [111]
Ридала, молилась,
Щоб Степан той, тая доля
їй хоча приснилась!..
Не снилося. Вернулася.
Знову — забіліла
Зима біла. Знову весна
Рястом червоніла;
Знов Ярина вийшла з хати
На світ дивуватись.
Та не святих вже благати —
Ворожки питати.
І ворожка ворожила,
Пристріт замовляла,
Талан-долю за три шаги
З воску виливала.
«Он бачиш, кінь осідланий
Маха головою.
А он їде, а онде йде
Дідусь з бородою.
Ото гроші. Бач, віскривий.
Якби догадався
Та втер йому; отже, й утер.
Дивися — сховався
За могилу, лічить гроші.
Знову іде шляхом,
Заплющившись, з торбинками.
То, бач, ради страху,
Щоб татаре або ляхи
Часом не спіткали…»
І радісінька додому
Ярина верталась.
Уже третій, і четвертий,
І п’ятий минає —
Не малий рік. А Степана
Немає, немає.
І стежечки, доріженьки
Яром та горою,
Що топтані до ворожки,
Поросли травою.
А Ярина у черниці
Косу розплітає;
Старий батько коло неї
Падає, благає,
Хоч годочок, хоч літечко,
Хоч Петра діждати,
Хоч зелених. Діждалися,
Уквітчали хату
І любистком, і клечанням;
У сорочках білих
У неділю, мов сироти,
Під хатою сіли.
Сидять собі та сумують;
Слухають; щось грає —
За ворітьми, — мов на кобзі,
І тихо співає:
«У неділю вранці-рано
Синє море грало,
Товариство кошового
На раді прохало:
«Благослови, отамане,
Чайки поспускати
Та за Тендер [112] погуляти,
Турка пошукати».
Чайки і байдаки спускали,
Гарматами риштовали,
З широкого гирла Дніпрового випливали.
Серед ночі темної,
На морі синьому,
За островом Тендром потопали,
Пропадали…
Один, потопає,
Другий виринає,
Козацтву-товариству із синьої хвилі
Рукою махає, гукає:
«Нехай вам, товариство, бог допомагає!»
І в синій хвилі потопає,
Пропадає.
Тільки три чайки, слава богу,
Отамана курінного,
Сироти Степана молодого,
Синє море не втопило,
А в турецьку землю, агарянську [113],
Без весел і кормиг прибило.
Тойді сироту Степана,
Козака лейстрового [114],
Отамана молодого
Турки-яничари ловили,
З гармати гримали,
В кайдани кували,
В цареградськую башту [115] сажали,
В тяжкую роботу завдавали.
Ой Спасе наш чудотворний,
Межигорський Спасе!
І лютому ворогові
Не допусти впасти
В турецькую землю, в тяжкую неволю.
Там кайдани по три пуда,
Отаманам по чотири.
І світа божого не бачать, не знають,
Під землею камень ламають,
Без сповіді святої умирають,
Пропадають.
І згадав сирота Степан в неволі
Свою матір Україну,
Нерідного батька старого,
І коника вороного,
І сестру Ярину.
Плаче, ридає,
До бога руки здіймає,
Кайдани ламає,
Утікає на вольную волю…
Уже на третьому полі
Турки-яничари ловили,
До стовпа в’язали,
Очі виймали,
Гарячим залізом випікали,
В кайдани забили,
В тюрму посадили
І замуровали».
Отак на улиці під тином
Ще молодий кобзар стояв
І про невольника співав.
За тином слухала Ярина
І не дослухала — упала.
«Степаночку! Степаночку! —
112
Чайки — великі козацькі човни.
Тендер — колись острівець, а тепер — коса в гирлі Дунаю