Ридала, кричала.—
Степаночку, моє серце,
Де ти забарився?
Тату! тату! це Степан наш!
Ідіть подивіться».
Прийшов батько, розглядає,
Насилу Степана
Розпізнає; отак його
Зробили кайдани.
«Сину ти мій безталанний,
Добрая дитино!
Де ти в світі пробувався,
Сину мій єдиний?»
Плаче старий, обнімає,
І сліпий мій плаче
Невидющими очима,
Мов сонце побачив.
І беруть його під руки,
І ведуть у хату,
І вітає Яриночка,
Мов рідного брата.
І голову йому змила,
І ноги умила,
І в сорочці тонкій, білій
За стіл посадила,
Годувала, напувала,
Положила спати
На перині… і тихенько
Вийшла з батьком з хати.
«Ні, не треба, мій таточку,
Не треба, Ярино!
Подивіться: я загинув,
Навіки загинув.
За що ж свої молодії
Ти літа погубиш
З калікою… Ні, Ярино,
Насміються люди,
І бог святий покарає,
І прожене долю
З ції хати веселої
На чужеє поле.
Ні, Ярино, бог не кине,
Ти найдеш дружину,
А я піду в Запорожжя,
Я там не загину,
Мене люблять…» — «Ні, Степане,
Ти моя дитина,
І бог тебе покарає,
Як мене покинеш».
«Оставайся, Степаночку!
Коли не хоч братись,
То так будем. Я сестрою,
А ти мені братом,
А дітьми йому обоє,
Батькові старому,
Не йди, серце, Степаночку,
Не кидай нас знову.
Не покинеш?..» — «Ні, Ярино…»
І Степан остався;
Зрадів старий, мов дитина,
Аж за кобзу взявся;
Хотів вшкварить навприсідки
З усієї сили…
І на призьбі під хатою
Усі троє сіли.
«Розкажи ж тепер, Степане,
Про свою недолю,
Бо й я таки гуляв колись
В турецькій неволі».
«Отож мене, вже сліпого,
На світ випускали
З козаками… Товариство
На Січ прямувало,
І мене взяли з собою,
І через Балкани
Поспішали в Україну
Вольними ногами.
І на тихому Дунаю
Нас перебігають
Товариші-запорожці
І в Січ завертають.
І розказують, і плачуть,
Як Січ руйнували,
Як москалі сребро, злато
І свічі забрали
У Покрови. Як козаки
Вночі утікали
І на тихому Дунаї
Новим кошем стали [116].
Як цариця по Києву
З Нечосом ходила [117]
І Межигорського Спаса
Вночі запалила,
і по Дніпру у золотій
Галері гуляла,
На пожар той поглядала,
Нишком усміхалась.
І як степи запорозькі
Німоті ділила
Та бахурям і байстрюкам
Люд закрепостила [118].
Як Кирило з старшинами
Пудром осипались [119]
І в цариці, мов собаки,
Патинки лизали.
Отак, тату! Я щасливий,
Що очей не маю,
Що нічого того в світі
Не бачу й не знаю.
Ляхи були — усе взяли,
Кров повипивали!..
А москалі і світ божий
В путо закували!
Отаке-то! тяжко, тату,
Із своєї хати
До нехриста поганого
В сусіди прохатись.
Тепер, кажуть, Головатий
Останки збирає
Та на Кубань підмовляє,
Черкеса лякає.
Нехай йому бог поможе,
А що з того буде —
Святий знає. Почуємо,
Що розкажуть люди!..»
Отак вони що день божий
Удвох розмовляли
До півночі; а Ярина
Господарювала.
Згадували Запорожжя,
Козацькую славу,
І співали удвох собі
Про Чалого Саву,
Про Богдана недомудра,
Ледачого сина,
І про Гонту мученика,
Й славного Максима.
А Ярина їх слухала…
Та святих благала.
Ублагала… на всеїдній
З Степаном побрались.
Оце і вся моя дума.
Не здивуйте, люди.
Те, що було, минулося
І знову не буде.
Минулися мої сльози.
Не рветься, не плаче
Поточене старе серце;
І очі не бачать —
Ні тихої хатиночки
В забутому краю,
Ні тихої долиночки,
Ні темного гаю,
Ні дівчини молодої
Й малої дитини
Я не бачу щасливої;
Все плаче, все гине.
І рад би я сховатися,
Але де, не знаю.
Скрізь неправда, де не гляну,
Скрізь господа лають.
Серце в’яне, засихає,
Замерзають сльози…
І втомивсь я, одинокий,
На самій дорозі.
Отаке-то! не здивуйте,
Що вороном крячу:
Хмара сонце заступила,
Я світа не бачу.
Ледви-ледви опівночі
Серцем прозираю
І немощну мою думу
За світ посилаю —
Зцілющої й живущої
Води пошукати.
Як інколи, то й принесе,
І покропить в хаті,
І засвітить огонь чистий,
І сумно, і тихо
Розказує про весілля —
Звертає на лихо
Тепер мені про сліпого
Сироту кончає,
Але як довести краю,
І сама не знає.
Бо не було того дива,
Може, споконвіку,
Щоб щаслива була жінка
З сліпим чоловіком!
От же сталось таке диво!
Год, другий минає,
Як побрались; а дивіться —
Вкупочці гуляють
По садочку. Старий батько
Сидить коло хати
Та вчить внука маленького
Чолом оддавати.
16 октября 1845,
с. Марьинское
ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ
Положил ecи нас поношение соседом
нашим, подражание и поругание сущим
окрест нас. Положил ecи нас в притчу
во языцех, покиванию главы в людех.
Псалом 43, ст. 14 и 15
ТРИ ДУШІ
Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове [121] і сіли
На похиленному хресті
На старій церкві. «Бог простить:
Ми тепер душі, а не люди.
А відціля видніше буде,
Як той розкопуватимуть льох,
Коли б вже швидче розкопали,
Тойді б у рай нас повпускали,
Бо так сказав Петрові бог:
«Тойді у рай їх повпускаєш,
Як все москаль позабирає,
Як розкопа великий льох».
Як була я людиною,
То Прісею звалась;
Я отутечки родилась,
Тут і виростала.
Отут було на цвинтарі
Я з дітьми гуляю,
І з Юрусем гетьманенком[122]
У піжмурки граєм.
А гетьманша було вийде
Та й кликне в будинок,
Он де клуня. А там мені
І фіг, і родзинок —
Всього мені понадає
І на руках носить…
А з гетьманом як приїдуть
Із Чигрина гості,
То це й шлють було за мною.
Одягнуть, обують,
І гетьман бере на руки,
Носить і цілує.
Отак-то я в Суботові
Росла, виростала!
Як квіточка; і всі мене
Любили й вітали.
І нікому я нічого,
Ніже злого слова,
116
І на тихому Дунаї новим кошем стали. — Після зруйнування у червні 1775 р. за наказом Катерини II Запорозької Січі значна частина запорожців змушена була втекти Дніпром на територію, що належала Туреччині, де вони організували Задунайську Січ у гирлі Дунаю. 1828 p., коли кошовий Гладкий зі своїми однодумцями повернувся в Росію, Задунайську Січ було ліквідовано.
117
Як цариця по Києву з Нечосом ходила… — Нечос— запорозьке прізвисько князя Г. Потьомкіна, державного діяча, фаворита Катерини II. 1787 р. вони разом подорожували по Україні та Криму. Те, що Катерина «Межигорського Спаса вночі запалила», — легенда.
118
І як степи запорозькі німоті ділила та бахурям і байстрюкам люд закрепостила. — Після ліквідації Січі Катерина II роздала величезні земельні простори на півдні України своїм наближеним особам, зокрема Г. Потьомкіну. Чимало земель перепало німцям з походження, німцям-колоністам. 1783 р. Катерина II видала указ про остаточне закріпачення селян Лівобережної України.
119
Як Кирило з старшинами пудром осипались… — Кирило — Кирило Розумовський, останній гетьман України (1750–1764). Пудром осипались — перейняли закордонну моду носити парики, обсипані пудрою.
120
Містерія (грецьк.) — таїнство. Особливий жанр драматичного твору, що виник у середньовічному театрі (XIV ст.).
121
Суботове (або Суботів) — село і маєток Богдана Хмельницького біля Чигирина. Там він і похований.
122
Юрусь гетьманенко — син Богдана Хмельницького Юрій. Був гетьманом з 1659 по 1663 р. та в 1677–1681 роках.