Забулося швидко горе. Удень Тарас лагодив свій курінь, стежки притоптав навколо. Прибігала Яринка, раз і кучеряву Оксаночку привела. Оксаночка соромливо усміхалася й тримала щось у хвартушку, а потім насмілилася і віддала йому двоє червонобоких яблук. Вони сідали й гуляли в різні ігри або Тарас розповідав страшні казки, — він умів вигадувати таке різне! А ввечері він дивився на темне небо, на зорі і мріяв: як буде великим, то ніхто, ніхто вже не насмілиться його побити, бо буде він гайдамакою.
Отак і прожив він чотири дні. Яринка носила їсти, і було втікачеві зовсім непогано.
Та на п'ятий день трапилося лихо. Степанко вже давно помітив, що все бігає Яринка кудись в один бік, от і присікався до неї:
- Куди ти біжиш? Що ти несеш? Що ти там за пазухою ховаєш?
— Нікуди я не біжу і нічого я не несу, — огризнулася Яринка.— Яке тобі діло?
Та хоч миршавий і слабий Степан, а вредний був, капосний хлопець, вистежив-таки!
— Мамцю!—затяг він.—А я знаю, де Тарас, до нього Яринка бігає і їсти йому носить!
- Ой, чи чуєте ви, люди добрі, — заверещала мачуха, — об'явився злодій, об'явився! Якби він не крав, то й не тікав би і не ховався! Ану, ходімо та приведімо цього розбишаку!
З нею пішов і дядько Тарасів Павло, великий п'янюга і великий катюга. У той день якраз ні на що було похмелитися йому, от і був він лютий-прелютий, як ніколи.
Тарас саме приліплював на стіни свого куреня шматки сірого грубого паперу, який йому Оксаночка в подарунок принесла і який він розмалював — хрести та квіточки,— коли раптом його за ноги схопили, немов лещатами.
- Ану, йди, волоцюго, шибенику, такий-сякий! — І міцні руки дядька Павла витягли його з чарівної схованки на світ божий, злий, немилосердний світ!
Так уже били Тараса, так били, що й не чув він і не розумів нічого.
- Та киньте його, — мовив солдат, — хай уже мені недоля.
— І що ви кажете, — скипіла мачуха, — щоб на мою хату та така неслава!
- Признавайся, ти взяв гроші? — гримав дядько.— А то всю шкуру здеру.
І Тарас не витримав:
— Я... — ледве чутно вимовив він.
- А, признався, — закричала мачуха.
- Признався! Признався! — застрибав Степанко.
- Де ж гроші? Кажи, де гроші?
«Де ж гроші? — подумав Тарас. — Що ж їм сказати?»
— Кажи, бо вб'ю!
- Закопав... у садку закопав...
Яринка стояла ледве жива з остраху — адже він присягався їй, що не брав.
— Де ж закопав? — не відчеплювався дядько. Закопав... я їх не брав... закопав у землю... не знаю де... — бурмотів Тарас уже майже без пам'яті.
Яринка стояла, і сльози текли по щічках. Вона не витирала їх, боялась ворухнутися. Вона зрозуміла — він нарочито признався, щоб бити перестали.
Напівмертвого хлопця кинули в комору. Мачуха відкрила матінчину скриню, вийняла звідти нову ще юпку і продала. Ті гроші віддала солдатові:
- Щоб я ще своє на них витрачала! Хай їхня мати розплачується своїм добром.
А ввечері Яринка побачила, як Степанко, коли не було нікого в хаті, вийняв із-за образів сорок п'ять копійок і дременув з ними на вулицю.
- У, мамій клятий! — схлипнула Яринка і побігла до комори.
— Тарасику, — зашепотіла вона, — я бачила, то Степанко вкрав!..
СПАДЩИНА
Місяць березень брехливий і зрадливий — то до зими тулиться, то до весни; то пригріє сонечко, зашумлять струмки з гір, вибіжать діти мало не босі, стрибають, співають; а вночі раптом розсердиться мороз, що сонце йому віку збавляє, заскрегоче, зарипить, і знову на ранок усе кригою взялося. Поїхав тато в березні аж у Київ — панське добро якесь возив, застудився, занедужав. Приїхав — не пізнати його. Вже на що мачуха — і та перелякалася. Воно, правда, і мачусі жити непереливки, з такого життя доброю не станеш: дітей — як гороху, а злиднів — як у пана добра. Треба б було батькові хоч трохи полежати, та де там — женуть на роботу.
- Іди, іди, ледашо, — гримає прикажчик, — давно на стайні не був, різок не куштував!
А з панщини принесли тата. Вже погляд був каламутний. Як поклали тата на лаві, сказав:
— Приведіть усіх.
Усі діти зібралися, усі родичі.
- От і смерть прийшла,—ледве вимовив тато.-Хату Микиті залишаю, він старший, — і почав усіх обділяти. — Реманент - Йосипові, скриню з материною мізерією Яринці і Марійці...— Зупинився поглядом на Тарасові,, вже з трудом сказав:—Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба, він не буде абиякою людиною. Буде з нього або щось дуже добре, або велике ледащо—для нього моя спадщина або нічого не значитиме, або нічого не поможе!
Глянув на Тараса довгим поглядом, ніби мовив ще — ти ж розумієш! Підійшли діти попрощатися, поблагословив, усіх, а до півночі його вже й не стало.