- Лягай, отроче, і завтра, як тільки розвиднюватися почне, щоб мені дрова були нарубані і щоб води наносив з криниці.
Не вперше було засинати Тарасові голодному, він і заснув.
Так почалося самостійне життя Тараса.
Ще й треті півні не проспівають, а він уже встає — і по воду, і піч затопити, і в школі прибрати, бо як не встигне, то дяк добре йому патерицею спину почухає. Зі школи хлопці біжать додому, гуляють собі в «панаса», і в ліс побіжать, а йому треба заробити, щоб хоч прохарчуватися як-небудь. А заробіток — це мерці. Вже всі на селі знали: краще за малого Тараса ніхто псалтиря не прочитає, усі й кликали його. І не було за два роки жодного покійника в Кирилівці, щоб Тарас над ним не читав. Нелегка ця робота - всю ніч над труною псалтир читати. Іноді він хитрував. Як затягне на середині псалма «Прийдіте поклонітеся», всі родичі небіжчика хрестяться та кланяються, а він мерщій кілька сторінок перегорне, щоб ніхто не бачив.
Спочатку трошки боявся мерців, а потім звик — ще й думав: «йому, неборакові, вже ні тепло, ні холодно від того, скільки я читаю».
- Кесарю кесареве! — мовить дяк, як повернеться Тарас, і загарбає своєю здоровенною рукою гроші.
- А оце тобі на проживаніє від щедрот моїх! - і видасть Тарасові п'ятака.
Купить Тарас бубликів — ото й обід. Але іноді і з тих злиденних п'ятаків купить цукерку довгу в папері і віднесе Яринці та сліпенькій Марійці.
А іноді - і не вмре ніхто, і в торбу ніхто нічого не кине. Отоді лютий дяк.
- Як ти мені курки від Семиволоса не принесеш, то й на очі не з'являйся.
- Та як же я принесу?
- А от так: підеш, як спати полягають, і вловиш.
- Злодюга, — шепоче Тарас, — скрізь хапаєш, де погано лежить.
Якось приховав свій же зароблений п'ятак, не показав дякові. І не на бублики собі, хоч голодний був, як завжди, і не на цукерку Яринці. Сам не розумів, чого це йому так захотілося купити грубого сірого паперу — бо іншого у віль-шанській крамниці й не водилося — і зробити таку самісіньку книжечку, як у дяка на полиці лежить.
Купив. Треба було сидіти в школі і читати з усіма, а він утік аж за село, сховався в бур'яні, вийняв папір, книжечку, яку захопив з полиці, і з паперу таку самісіньку зробив, вимережив її візерунками різними і почав списувати з дякової книжки у свою.
Були то вірші мудреця народного українського — Сковороди.
Переписав, заспівав їх сам собі Тарас. Такі жалісні вірші, що аж заплакав.
Бідну птичку уловили
І в кліточку засадили.
Ой, одчепіть,
Ой, випустіть!
Да вже ж мені не літати,
Да вже ж мені не співати,
Тьох-тьох-тьох!
Да вже ж мені тут бути,
Ох, тут бути, тут бути,
Ох, ох! Ох, ох, ох!
- Невже мені тут бути? — спитав сам себе Тарас. — Вік наймитом? Ні, я хочу так малювати, як лисянський дяк. Якби вмів я так малювати — нічого більше б і не хотів.
І що далі, то важче було йому жити у дяка. От, на зло йому, саме тому, що дяк не дозволяв, відростив собі волосся і підстриг по-козацькому. Правда, дяк за кожний вияв сваволі годував його, як і перший учитель, важкими лящами. Як і перший учитель, по суботах він влаштовував «субітки». Темне, важке, безпросвітне життя!
Іноді зустріне Тарас Оксаночку на вулиці і одвертається — такий він уже брудний, і зиму й літо в дірявій свитині.
Якось читав він над старою бабусею шевчихою, а сам смутний був — про бабусю і не думав, а про своє безрадісне життя. Та від того так жалісно виходило у нього! Плакав старий швець, розчулився зовсім, нагодував його добре та, побачивши, що хлопець босий, подарував йому ременю на чоботи. Заховав Тарас ремінь на горищі і навіть веселіший став. Щодня і вранці і ввечері милувався на цей ремінь — будуть чоботи хіба ж такі! От ще на підошви заробити тільки.
Та на підошви заробляти вже не довелося. Якось увечері повернувся він додому— гуляє дяк з кумпанією. —Де ж він гроші взяв? Адже треб ніяких не було, ще вранці скаржився, що копійки за душею нема.
До себе у схованку — нема ременю.
«О проклятий, так це він, дяк, потяг ремінь, продав і на ці гроші гуляє!»
Розійшлася кумпанія, коли вже дяк до того впився, що з лави звалився.
«Піду я від нього, — вирішив Тарас. — Піду вчитися... Куди? Та хоч би і до лисянського дяка-маляра. От зараз і піду!»
Він накинув свою стару свитинку, взяв торбу в руки, озирнувся востаннє на хату і раптом усміхнувся.
- А от я тебе зараз провчу, як ти нас всіх учив, клята душа! - Він схопив із стіни трійчатку та від усього щирого серця так відшмагав п'яного дяка, що той три дні сісти не міг.