Стікає лойова свічка, надворі починає сіріти, і до будинку пара рисаків підвозить сани з паном. Сніг тільки рип-рип...
А Тарас малює.
Двері вже риплять дужче ніж сніг, але й цього не чує Тарас. Він чує тільки, як чиясь рука хапає його за чуба, і бачить, як усі його малюнки летять на підлогу.
- Цо то? Нєнза пшеклєнта! (Що це? Прокляття!) — лютує пан і частує Тараса і по щоках, і по голові дужими лящами. — Вигадав таке! На стайню! Палити свічку! Пожежі наробити! Не чуєш, як пан приїхав! Бидло!..
На крик прокинулася челядь; комірниця, сухенька підстаркувата, приживалка ще старої пані, теж просунула голову в двері. Ото ще лихе створіння, просто з гадючих спинок зшита, —закочує очі до неба, хреститься, як усі католички, і стогне:
— Матка боска ченстоховська! Пане мій ясновельможний! І свічку ще панську сміє палити!—І, як змія, — на Тараса, висмикнула свічку з рук, ущипнувши, бо Тарас свічку погасив і в кулак затиснув.
Самими панськими лящами цього разу не обійшлося. На ранок двоє здорових лакеїв потягли бідолашного Тараса на стайню, і надовго смуги від різок кучера Сидорка залишились у нього на спині.
- От уперте, мовчить і не крикне! — мовив кучер Сидорко.
І справді, Тарас не кричав, хоч били його до крові. Тільки сльози, як горох, котилися по обличчю, і більше від несправедливості, від знущання, а не від пекучого болю.
Удень, щоб прислужитися панові, комірниця мимохідь усе нашіптувала: і такий цей Тарас, і сякий.
Увечері зібралося у Енгельгардта кілька друзів — за чаркою доброго вина в карти перекинутися.
Тарас, зблідлий, похмурий, прислужував їм.
Велися розмови про се, про те — і як панна Зося вчора мазурку танцювала, і як Гладкевич зайця загнав, і як у Трощинських гуляли, поки без тями не понапивалися.
- Гуляли, добре гуляли, панове, — облизуючи губи, мовив тоненький чорнявий панок. — Ви ж знаєте, Павле Васильовичу, — звернувся він до хазяїна, — у Трощинського тепер театр — який театр! Із своїх же людей влаштував, з кріпаків.
- Ну, що там у Трощинського,— перебив його товстий, лисий пан у зеленому жупані.—Набрав таких, що ступити не вміють. От у Скоропадських балет—ой, матка боска, дівчата тобі — ягідка в ягідку! Такі там красуні! І вчителя з Варшави до них виписав. Сам одбирав найкращих, сам одбирав! —підморгнув він і зайшовся сміхом.—До нього дівчина прийде перед весіллям, проситься заміж, а він її—в балеті Поплаче, поплаче, та й затанцює. А нареченого, щоб води не каламутив, не бунтував, — кудись подалі. Ну й балет, я вам скажу!..
Пан Енгельгардт насупився і засопів. Це вже Тарас знав—незадоволений пан. Ще б пак—у того пана театр, у того—балет, он графа Строганова навіки «беф-строганов» уславив... А чим йому похвалитися?
- Налий вина! — крикнув Тарасові. — Стоїш, бидло, рота роззявив! — І раптом глянув на Тараса, ніби вперше побачив. Усміхнувся задоволене, обвів очима гостей:
- Пхе! Балет! А в мене, хе-хе, вже мій власний художник росте,— і примружився, ніби казав: ага? Чия взяла?
Другого дня Тараса віддали в науку до якогось маляра.
ЧАСТИНА ДРУГА
У ВІЛЬНО, ГОРОДІ ПРЕСЛАВНІМ...
Раптом це місто, стародавня столиця Литви—Вільно, стало дуже дорогим і любим серцю Тараса.
Він і раніше бачив, як мальовничо тече мати литовських рік — Вілія, бачив чудові старовинні костьоли Станіслава, Іоанна Хрестителя, Петра і Павла, збудовані ще в чотирнадцятому сторіччі, Любський замок над Віліею. Та раптом після одної вечірньої відправи у невеличкому, але напрочуд гарному костьолі святої Анни, куди він зайшов по дорозі від навчителя-маляра помилуватися на вітражі та зображення Мадонни, йому здалося все зовсім іншим на світі.
Він дивився на тонке, осяйне лице святої діви та якось ненароком глянув убік і вже не міг більше спокійно дивитися на небесну діву. Тут, на землі, майже поряд з ним, стояла тоненька невисока дівчина, склавши по-католицькому для молитви обидві долоні. Одразу впали в очі гарні, як змальовані по шнурочку, брови на тонкому мінливому личку. От воно, спокійне, підвелося трохи вгору, ніби сама Мадонна зійшла й стала серед людей, а за мить—темні очі з-під довгих, стрільчастих вій уже зиркнули навколо, личко ожило ледь стриманою усмішкою, брови трохи підвелися— і все засяяло навколо, не від святих свічок, а від цієї земної теплої усмішки.
Зненацька темні променисті очі зустрілись із здивованим, захопленим поглядом сірих великих очей якогось хлопця, що стояв у куточку, мнучи в руках старий капелюх. І одежина на ньому була стара... Але стільки щирого захоплення було в цих сірих очах, в усьому обличчі, що дівчина глянула ще і ще.