- Що ж, панам лихом кидати — не плугом орати, — мовив дід.
Бачить Тарас: шляхом іде гурт людей, іде молодий коваль, гарний такий, чорнобривий. Стара мати йде і плаче, хлопці й дівчата проводжають. Зупинився коло їхньої хати, вклонився. Заплакала мати, і Катруся заплакала. І в Тараса сльози на очах.
Пішли Чорним шляхом.
Тихо каже Тарас дідові:
- А я знаю, що то за Чорний шлях.
- А які ж нам і шляхи знати, крім чорних? —каже дід і сумно схиляє голову з сивими довгими вусами.
МАНДРІВКА ДО МОНАСТИРЯ
Дід, як древній дуб, — кремезний та міцний. От він іде рівною ходою, ноги впевнено ступають по закуреному шляху, і такі вони звичні, ці порепані чорні ноги, і до пороху, і до каміння, і до глибоких колій, що дід не звертає на це уваги, іде собі й думає про своє та щось бурмоче сам до себе.
Тарас весь час забігає то праворуч, то ліворуч, то в ярок подивиться — що там, то коло гаю в кущі залізе — чи не знайде ягід, то задивиться на пташок, що вмостилися собі на гілці і цвірінчать, цвірінчать!..
За дідом та за Тарасом підтюпцем біжить маленька Яринка.
Вона так уже плакала, так плакала, щоб і її взяли, а то мати не пускала, боялася, що замориться дуже. Катруся теж дуже хотіла піти, та їй ніяк не можна — яке там не є, а господарство, і хата, і Йосип малий на руках. Л ще матінка бідна зовсім нездужає: як прийде з панщини, так і звалиться, мов серпом підрізана. Катруся тільки засмутилася трохи, а потім змахнула сльозинку, і ще свого червоного кісника в коси Яринці пов'язала і свою спідницю дала, а матінка запнула хустинкою. Спідниця, хоч і підперезана ок-равкою, та все ж таки довга, до п'ят, ледве босі ноженята видно. Та це нічого. Іде Яринка, як доросла, ніхто й не скаже, що сім год тільки.
- Бач, яка дівка!—засміявся Тарас.
Катруся наказала дивитися за сестрою, бо він же старший за неї.
- Діду, ви ж не погубіть їх по дорозі,—просила мати, поцілувала доню і сховала їй у кишеню рясної довгої спідниці пиріжечок з калиною.
Ти ж дивись, Тарасику, не бігай від діда, вони старі, за тобою не вженуться, а то, як загубишся...
- Ото він і є такий, що загубиться,—пробурмотів дід, — його в море кинь—він як у своїй хаті буде.
- Ну, щасти вам у дорогу!
Йдуть вони на прощу аж у Мотронинський монастир.
Дід іде, бурмотить щось, ледь ворушачи губами, —то всміхнеться, то зітхне,—це вже, звісно, старі, вони й самі до себе можуть балакати, а цей дід старий-престарий, скоро йому вже сто років мине. Та нічого ще, держиться. От навіть у Мотронинський монастир пішов.
- Діду, що ви там шепочете все? Ви розкажіть краще мені!—присікався Тарас.
Діда й не треба довго просити. Весь він поринув у спогади, і вже байдуже йому, що поряд з ним мале хлоп'я йде,—розказує про те минуле, чого ніколи не забуде.
— Як іду я цими шляхами, так і згадую батька нашого славного, Максима, згадую гайдамаків. В оцих лісах вони збиралися, отут панів проклятих били. Давно те було, я ще молодий був. Еге ж, давно... Прокляті пани ляські задумали нашу землю всю загарбати, всіх людей на свою віру перевернути, всіх нас спольщити. Знущалися — і сказати не можна як!
Був у Вільшаній титар (Церковний староста) —Данило Кушнір. Казали люди — такий уже чоловік, що другого такого і не знайдеш. І що ж з ним зробили! Замотали руки соломою та й підпалили, а потім зарубали на смерть. Та хіба титаря одного! Слово не так — вони до в'язниці, вони катувати. Не стерпів народ, пішов у гайдамаки — боронити бідний свій край. Казали ще люди, ніби цариця золоту грамоту написала, щоб усіх панів ляських повбивали та вільні собі жили.
Був у нас отаман — орел — запорожець Максим Залізняк. Бачив його, бачив, як приїхав він з Мотриного монастиря. Як глянув на нас, серце в мене запалало.
- З того монастиря, куди ми йдемо? — питає Тарас і аж захлинається від цікавості.
- Еге ж, із того.
- Ну, кажіть, кажіть, діду.
- У тому Мотронинському монастирі зібралися до Максима запорожці, посвятили ножі свої та й пішли Чорним шляхом — панів бити. Був з ними й кобзар, сліпий Волох. Саме під Маковія над річкою Тасьмином, що під Чигирином, зібрались гайдамаки в діброві; стояли в них уже готові вози з таранею залізною—така там тараня, що добре її панки-ляшки покуштували. Розібрали гайдамаки свячені ножі та й чекали на третіх півнів. Та осавул Максимів не стерпів, не дочекався третіх півнів, запалив Ведмедівку, і запалала вся Україна...
Отаке було! Хто тільки вмів сокиру підняти, всі до Залізняка — навіть жінки з рогачами у ліси до гайдамаків подались. А Максим своєю шаблею-домахою (Шабля з дуже міцної сталі, виробництвом якої славилося в старовину місто» Дамаськ (у Сірії)) рубає, карає, поля трупом вкриває, ксьондзів клятих, єзуїтів вимітає, щоб і на насіння не було. Уміли на чужу землю, на чуже життя зазіхати — ну й покуштуйте добре кари народної!.. Ото, бачиш, ліс у ярку, там озеро...