І знову, як у піднесеному, так і в пригніченому настрої, не міг він малювати, а писав на клаптиках паперу сумні-сумні рядки.
За ним і застали його якось Сошенко та Мокрицький. - Ти пишеш щось? — спитав Мокрицький. - Так, вигадую собі невідомо нащо.
Мокрицький попросив дозволу взяти написане і в той же вечір знову повів розмову з Брюлловим про Тараса. При їхній розмові був і Григорович.
— Ні, людина з такими почуттями й думками не може лишатися кріпаком! — схвильовано казав Брюллов, прочитавши вірші Тараса. — Я сам поїду до його пана.
Нетерпляче чекали Брюллова Сошенко і Мокрицький. Але яким сердитим повернувся їхній маестро!
— Це найбільша свиня в торжковських пантофлях. Підіть ви самі, Іване Максимовичу,— звернувся він до Сошенка,— до цієї амфібії, і хай він визначить ціну за бідолашного хлопця.
Юнаки були обурені не менше, ніж їхній учитель. Як? Так прийняти Карла Великого? Карла Брюллова, ім'я якого тільки-но пролунало на всю Європу! Але ж як тоді він прийме непомітного, скромного Сошенка?
Вийшовши з кімнати, Сошенко замислився.
— Може, краще умовити піти до Енгельгардта старого Венетціанова?
Другого дня, увечері, Венеціанов розповів про наслідки побачення Боюллову та Сошенкові.
Пан Енгельгардт і старого добрягу Венеціанова прийняв не краще за Брюллова. Він з годину тримав його в передпокої, але старий Венеціанов бачив усього на своєму довгому віку.
- Чи мені ображатися на цього вандала-поміщика? Це було б нижче за мою гідність.
Спочатку старик завів розмову про освіту, добродійність, але «свиня в торжковських пантофлях» зареготала і одверто спитала, чого хоче від неї і він, і цей «американський дикун» - Брюллов.
- Видно, ви, Карле Павловичу, не могли з ним спокійно говорити, — усміхнувся Венеціанов, коли дійшов до цього місця свого оповідання.
- Не міг, — признався Брюллов, — спокійно говорити про куплю-продаж живої людини.
Венеціанов теж одверто відповів панові, що вони хочуть викупити Тараса Шевченка, і спитав, яка буде ціна.
- Отак би прямо й сказали! — зареготав самовдоволено пан.— А то — філантропія. Гроші й більше нічого! Моя остання ціна дві тисячі п'ятсот карбованців.
- Отак і сказав цей пан, і я згодився, — закінчив старий.
- Дві тисячі п'ятсот карбованців! — зітхнув у розпачі Сошенко.
- Не журіться, — мовив Брюллов. — Це вже другорядна справа.
Він загорівся сам, як юнак.
Якісь думки, плани вже зароджувалися в його палкій діяльній голові.
Він, мабуть, і вночі думав про це, бо о шостій годині ранку вже послав свого Лукіяна по Мокрицького.
Мокрицький звик, що його маестро може прислати за ним і о другій годині ночі, бо у нього нічниці і хочеться почитати й побалакати, і о шостій ранку, щоб поділитися якоюсь думкою чи показати надзвичайний колір неба і повітря над Невою.
Але зараз було щось важливіше. Молоді люди не знали, що вирішив Карл Павлович, але щось готувалося. Він посилав записки до Жуковського, їздив до Вієльгорського і мало непобив вірного свого Аполлона, коли той, не чуючи під собою ніг, і від радості, що готується вже щось реальне, і від весняного вітру й перших калюж усе переплутав, а головне — Жуковського покликав не тоді, коли треба. Проте Аполлон стояв перед маестро з таким комічно-розгубленим виглядом, так терпляче вислухав усе «музичне», вилите зопалу запальчастим Брюлловим, що гроза минула швидко, як і почалася, і обидва вони почали дружно й енергійно готувати мольберт і полотно для нової картини. Якої саме — Аполлон не знав і не насмілювався питати.
Другого дня Мокрицький таємниче повідомив Сошенка:
— Сьогодні в нашій майстерні з'явився ще один прекрасний твір — портрет Василя Андрійовича Жуковського, і якби ти знав, яка разюча подібність! Яка надзвичайна сила рельєфу! Ти подумай, сеанс тривав не більше двох годин, а голова здається майже закінченою.
Він не стерпів і повів друга в майстерню. Брюллова не було дома. Перед портретом у кріслі Карла Павловича сидів хлопчик Ліпін.
Це був один з тих самоуків-художників, про яких Карл Павлович подбав ще в Москві і домігся обіцянки дати їм відпускну з кріпацтва.
Приїхавши до Петербурга, Брюллов не забув про них, особливо йому подобався молодший—Ліпін. «Надішліть мені мого синочка», написав Карл Павлович московським друзям. Тепер Ліпін і жив у Брюллова.
Хлопчик зачаровано дивився на портрет і шепотів:
— Як живий... зовсім як живий.
- Киш-ш, — жартома суворо кинув Мокрицький, і Ліпін перелякано скотився з крісла і зник.