- Це ж Гупалівшина, діду!
Так, так, Гупалівщина. Того її й Гупалівщиною назвали: їхав у Будища Залізняк із своїми коліями, питає хлопця—кирилівського нашого, батька Семенового. Семена «Смолька знаєш? Ну, от, його батька, Трохима, а той ще малим був,—може, як ото ти тепер.—Чи ляхів бачив?—Бачив,—каже,—вчора, а сьогодні ні однісінького нема ні в лісі, ні поза лісом.—Та й показав стежку їм до озера в ярку. Дав йому за це Максим дукачик золотий, і поїхали в ліс. У тому лісі льохи із скарбами були. Оточили весь ліс—нема ляхів, а голови вгору підвели — як груші у гіллі поховалися! Ну, й позбивали ті груші додолу; гупали, гупали так, що й навіки ліс Гупалівщиною назвали.
- А льохи із скарбами?
- Розшукали льохи із скарбами, забрали скарби, усій бідноті роздали, а самі до Лисянки подалися та й до Умані.
Уже й Гонта Іван назустріч коліям вийшов, козацький сотник.
- А Гонту ви бачили?
- Ні, Ґонти не бачив, та, кажуть, вірний побратим був Максимові, за Вкраїну життя віддав. Ох, і було на Умані, дісталося ляхам...— і замовк дід.
- А потім?—питає Тарас.
- Що ж потім — зрадили гайдамаків, і цариця і її військо з шляхтою разом задушили гайдамаків. Гонту скатували, язика йому одрізали, четвертували, Максима в Сибір заслали та й пішли ловити гайдамаків по ярах та лісах, вішати, палити.
- А золота грамота? Ви ж казали, вона золоту грамоту написала, щоб люди вільні були...
— Яка вже там грамота! Отака та золота грамота, що всі ми кріпаками під паном ходимо. Одурила цариця... — зітхнув тяжко, махнув рукою дід, пішов мовчки.
- А он уже й монастир!—закричала Яринка. Вона по дорозі волошки, кашку, медок збирала, мало до діда прислухалася.
Замислений, мовчазний, весь під впливом дідових оповідань, входить Тарас у браму, бачить невелику церкву з однією банею і великим хрестом. Це ж тут колись ховалися запорожці, переодягнені ченцями. І малий Тарас приглядається до кожного ченця, що виходить назустріч прочанам. Та ні, ці не такі! Ці ченці дивляться, чи багато їм баби крашанок принесли. Вони не скажуть, як ті: «Агей, по конях! Ану, на панів!» Ні, ці співають: «Братіє, терпіть і аз воздам вам!» Ні, цих нудно слухати малому Тарасові. Він не достояв до кінця служби, вислизнув на цвинтар.
Там, на цвинтарі, на могилах люди сіли спочивати. Прийшли і з Звенигородки, і з Вільшаної... Найбільше коло однієї могили зібралися. Сидить старий сліпий кобзар, кобза коло нього. Тарас до діда в церкву. Стоїть дід Іван проти Івана-воїна, ледь ворушить губами, розказує йому щось своє, дідівське, молиться—за внуків молиться, за дітей своїх, за всю бідну сплюндровану Україну та за упокій душі батька Максима і його побратима Івана.
- Діду! Діду! —сіпає його за рукав Тарас.—Ходімо на цвинтар! Там старий Волох!
Та що ти, схаменися, старого Волоха ляхи спалили! Ще й батька твого на світі не було.—Та все ж таки виходить дід з церкви, хіба він може кобзаря обминути?
Ну, так і є, це ж його приятель, що й на храму з ним стрівався і на ярмарку у Вільшаній. Підійшов, признався, привітався, вклонився—хоч і сліпий той, а треба й сліпого вшанувати.
- Ще живий, старий? — засміявся кобзар. — Ще на небо до приятелів не хочеш?
- Ще тут козак потупає, ще тебе послухає.
- Діду, попросіть їх, щоб заграли!
- Заспівайте! Заспівайте!—попросили й люди, що сиділи навкруги.
- Заспівай, старий, — мовив і дід,—та заспівай про наших про славних гайдамаків!
А Тарас найдужче:
- Діду-кобзарику, заспівайте!
Усміхнувся кобзар, погладив рукою біляву голову, дарма що сліпий, а почув, де цей хлопець цікавий, узяв кобзу, заспівав:
- Ой, у неділю рано-пораненьку
Під Умань виступали,
А в понеділок ополуночі
Гармати загули,
А у вівторок до полудня
І Умані добули.
Ой, і говорили славні запорожці,
До Умані йдучи:
- Будуть, браття, пани-молодці,
З китайки, онучі!
Наш полковник Залізячок
Так він їм каже:
- Не одна тут ляська
Голова поляже!
- А скільки й наших полягло,—зітхнула якась бабуся,—скільки наших коліїв отут у могилах лежить!
- Отут?—питає Тарас.
- Отут, дитино, і написи є, та не прочитати мені, темній. Так я прочитаю!—схопився Тарас і нахилився до кам'яної могили і по складах розібрав: — Семен Неживий.