З обрубка витекло кілька краплин крові, вони впали на край стола, залишивши червоні бризки на сорочці Льокена. Єнс відклав руку. Пальці її вказували на стелю.
— З іншого боку, маючи обидві руки, можна робити що завгодно. Можна задушити людину, яку ненавидиш, згребти виграш зі стола, тримати ключку для гольфа. Знаєш, яких висот досягла сьогодні медицина?
Єнс почекав, поки не переконався, що Льокен відповідати не має наміру.
— Лікарі можуть заново пришити кисть, відновивши всі нервові волокна до єдиного. Для цього вони витягнуть із передпліччя всі нерви, немов якісь дротики. І через півроку ти забудеш про те, що переніс операцію. Зрозуміло, за умови, що ти негайно звернешся до лікаря й не забудеш прихопити із собою відрубану кисть.
Він став за спиною в Льокена, опустив руку йому на плече й прошепотів прямо у вухо:
— Поглянь, яка гарна рука. Сама досконалість, вірно? Майже як на картині Мікеланджело, тільки от не пам’ятаю її назви…
Льокен нічого не відповів.
— Та, що на рекламі джинсів «Леві-Страус», знаєш?
Льокен нерухомо дивився в одну точку. Єнс зітхнув.
— Звичайно, ми ж не знавці мистецтва. Можливо, я й куплю собі кілька знаменитих полотен, коли все це закінчиться, може, це розбудить у мені інтерес до живопису. До речі, про те, коли все закінчиться: ти не знаєш, скільки має пройти часу, щоб було вже пізно пришивати тобі руку? Півгодини? Година? А може, ще довше, якщо ми покладемо обрубок у морозильник. Але, на жаль, у нас немає із собою льоду. Тобі пощастило, звідси до госпіталю Ансвут можна доїхати всього за чверть години.
Він зітхнув, присунувся ще ближче до вуха Льокена й заревів:
— ДЕ ХОЛЕ Й ЦЯ БАБА?
Льокен здригнувся, його обличчя спотворила болісна гримаса.
— Вибач, — сказав Єнс. І зняв шматочок жовтогарячого плода зі щоки Льокена. — Просто мені дуже важливо знати про це. Ви втрьох, хай там як, єдині, хто розуміє, як усе сталося, вірно?
Старий чоловік хрипло прошепотів:
— Вірно говориш…
— Що? — нахилився Єнс до його рота. — Що ти сказав? Повтори!
— Вірно говориш. Папая правда відгонить блювотинням.
Ліз схопилася руками за голову:
— Щодо Джима Лава. Ну не можу я уявити собі, як Брекке стоїть на кухні й підмішує в опіум синільну кислоту.
Харрі криво посміхнувся:
— Те саме сказав мені Брекке про Кліпру. Твоя правда, йому хтось допомагає, і цей хтось професіонал.
— Таких людей не шукають за оголошенням у газеті, це вже точно.
— Так.
— Може, якісь випадкові контакти. Адже він відвідує всякі сумнівні ігорні заклади. Або…
Він пильно глянув на неї.
— Що? — запитала вона.
— Ну хіба це не очевидно? Це ж наш старий друг Ву. Вони з Єнсом були заодно весь цей час. І Єнс велів йому вставити мікрофон у мою слухавку.
— Це більше ніж чистий збіг! Той самий чоловік працював на кредиторів Мольнеса й тепер працює на Брекке.
— Зрозуміло, це не випадково. Хільде Мольнес розповідала мені, що саме Єнс Брекке розмовляв тоді по телефону з людьми, що вимагали грошей після смерті посла. Сумніваюся, що він так уже налякав їх. Коли ми прийшли в «Тай Індо Тревеллерз», пан Соренсен сказав, що в них немає претензій до Мольнеса. Як видно, він говорив правду, думаю, що Брекке сплатив їм борг за посла. Зрозуміло, в обмін на послугу.
— Послугу Ву.
— Саме так, — підтвердив Харрі й подивився на годинник. — Чорт! Куди ж подівся Льокен?
Ліз, зітхнувши, підвелася зі свого місця:
— Треба спробувати подзвонити йому. Може, він спить.
Харрі задумливо почухав підборіддя:
— Може бути.
Льокен відчував біль у грудях. У нього ніколи не було проблем із серцем, і він не розбирався в цих симптомах. Якщо це інфаркт, то нехай це нарешті прикінчить його. Все одно помирати, так краще вже позбавити Брекке задоволення мучити його. Хоча хто знає, може, Брекке не дуже й задоволений. Може, для нього це всього лише робота, як і для нього самого. Постріл — і людина впала. Він поглянув на Брекке. Побачив, як рухаються його губи, і, на свій подив, зрозумів, що не чує його.
— Коли Уве Кліпра попросив мене забезпечити доларовий борг «Пхуріделла», він зробив це за обідом, а не по телефону, — говорив Єнс. — Я повірити не міг, що це правда. Договір майже на півмільярда, і він повідомляє мені про це усно, навіть не записуючи розмову на плівку! Такого щасливого випадку чекаєш усе життя! — І Єнс витер губи серветкою. — Повернувшись в офіс, я викупив доларові зобов’язання на своє власне ім’я. Якщо долар піде вниз, то я пізніше переведу угоду на «Пхуріделл» і скажу, що це забезпечення доларового боргу, як ми й домовилися. Якщо ж курс підніметься, я заберу собі прибуток і буду заперечувати, що Кліпра просив мене про цю покупку. Адже він нічого не зможе довести. Здогадуєшся, що відбулося, Іваре? Я буду називати тебе Івар, добре?