Усі повернулися до нього. Харрі похитав головою.
— Я поки нічого не думаю. Просто я вважаю, що в цій справі є дві дивні речі.
— Що ж, ми слухаємо, інспекторе.
— Гаразд. ВІЛ поширений у Таїланді, чи не так?
Запала мовчанка. Рангсан глянув через газету:
— У нас півмільйона інфікованих, відповідно до офіційної статистики. У найближчі п’ять років прогнозується від двох до трьох мільйонів носіїв вірусу.
— Дякую за інформацію. У Мольнеса не було із собою презервативів. Багато ви знаєте людей, які зважилися б на секс із повією в Бангкоку без презерватива?
Ніхто не відповів. Рангсан щось буркнув тайською, двоє інших тайців голосно зареготали.
— Набагато більше, ніж ти думаєш, — переклала йому Крамлі.
— Усього кілька років тому мало хто з повій у Бангкоку взагалі знав, що таке ВІЛ, — сказав Нхо. — Але тепер багато хто з них самі беруть із собою презервативи.
— Хай так. Але якщо я батько сімейства, як Мольнес, то я, швидше за все, подбаю про те, щоб теж мати презервативи, заради своєї ж безпеки.
Сунтгорн фиркнув:
— Якби я був батьком сімейства, я не пішов би до сопхені.
— До повії, — знову переклала Крамлі.
— Розумію. — Харрі замислено постукував олівцем по столу.
— Що ще дивного ти знайшов у цій справі, Харрі?
— Гроші.
— Гроші?
— У нього із собою було всього п’ятсот батів, тобто приблизно десять американських доларів. Але дівчина, яку він зняв, коштує тисячу п’ятсот батів.
На мить усі притихли.
— Гарне питання, — сказала Крамлі. — Але, може, вона забезпечила собі гонорар до того, як здійняла тривогу, виявивши, що він мертвий?
— Ти маєш на увазі, що вона його пограбувала?
— Саме так. Виконала свою частину договору.
Харрі кивнув:
— Можливо. Коли ми зможемо поговорити з нею?
— Після обіду. — Крамлі відкинулася на стілець. — Якщо бажаючих виступити більше немає, то всі вільні.
Бажаючих не було.
За порадою Нхо Харрі викроїв сорок п’ять хвилин, щоб з’їздити в посольство. Спускаючись у переповненому ліфті, він почув знайомий голос:
– І know now, І know now![11] Сульшер! Сульшер!
Харрі повернув голову й, погоджуючись, усміхнувся у відповідь.
Ось хто найвідоміший норвежець у світі. Футболіст-нападник, з англійського промислового міста, посунув усіх наших першовідкривачів, художників і письменників. Помізкувавши трохи, Харрі вирішив, що чоловік у ліфті по-своєму має рацію.
Розділ 10
На вісімнадцятому поверсі за дубовими дверима й двома постами сек’юріті Харрі знайшов нарешті металеву табличку з норвезьким геральдичним левом. Жінка за стійкою, молода гарненька таїландка з маленьким ротиком, ще меншим носиком й оксамитовими карими очима на круглому обличчі, насупила чоло, вивчаючи його документи. Потім вона зняла слухавку, тихенько вимовила три склади й поклала її.
— Кабінет міс Віг другий праворуч, сер, — сказала вона з такою чарівною усмішкою, що Харрі подумав було, а чи не закохатися в неї з першого погляду.
— Увійдіть, — пролунав голос крізь двері, коли Харрі постукав.
У кабінеті, схилившись над великим письмовим столом із цінної деревини, сиділа Тоньє Віг, занурена у свої записи. Вона підвела погляд на Харрі, що ввійшов, злегка усміхнулася, пружно встала зі стільця — висока, сухорлява, одягнена в білий шовковий костюм, — і простягнула Харрі руку для вітання.
Тоньє Віг була повною протилежністю секретарки-таїландки. Здавалося, на її видовженому обличчі боролися за місце ніс, рот й очі, і переміг, мабуть, ніс. Він нагадував якийсь вузлуватий коренеплід і забезпечував мінімум простору між величезними, сильно підведеними очима. Не те щоб фрекен Віг була страшненька, ні, деякі чоловіки навіть узялися б доводити, що її обличчя відрізняється своєрідною класичною красою.
— Як мило, що ви нарешті тут, інспекторе. Шкода тільки, що з такої сумної нагоди.
Харрі ледь устиг торкнутися її кістлявих пальців, як вона висмикнула руку.
Вона запитала, чи влаштовує його посольська квартира, а насамкінець поцікавилася, чим йому може допомогти вона особисто чи хтось з інших співробітників посольства.
— Ми всі дуже хочемо покінчити із цією справою якомога швидше, — сказала вона й потерла ніс, обережно, щоб не розмазати макіяж.
— Я розумію.
— Для нас це були важкі дні, і, можливо, мої слова звучатимуть жорстоко, але життя триває. Люди вважають, що дипломати тільки те й роблять, що ходять на прийоми, п’ють коктейлі й розважаються, але мушу вам сказати, що це не відповідає дійсності. Саме зараз я займаюся нашими співгромадянами: у мене вісім норвежців у лікарні й шестеро — у в’язниці, причому четверо з них сидять за зберігання наркотиків. Газетярі з «Верденс Ганг» дзвонять щодня. Виявляється, одна з ув’язнених жінок при надії. А минулого місяця помер один норвежець у Паттайї: випав із вікна. Два трупи за рік. Чимало клопоту. — Вона засмучено похитала головою. — П’яні матроси й торговці героїном. Ви ще не бачили місцевих в’язниць? Страшне видовище. А якщо хтось загубить паспорт, гадаєте, у нього є страховка чи гроші на зворотний квиток? Звісно, немає, про все мусить подбати посольство. Гаразд, повернімося до справи.
— Як я розумію, саме до вас автоматично переходять обов’язки посла у випадку його смерті.
— Так, я — повірник у справах.
— Коли буде призначено нового посла?
— Гадаю, довго чекати не доведеться. Звичайно це займає місяць-два.
— Вам не дуже подобається самій відповідати за все?
Тоньє Віг криво посміхнулася.
— Я не це мала на увазі. Фактично я вже була в ранзі повірника в справах цілих півроку, поки до нас не перевели Мольнеса. Я тільки хочу сказати, що сподіваюся на швидке рішення щодо призначення.
— Виходить, ви розраховуєте на те, що самі станете послом.
— Припустимо, — сказала вона, піднявши куточки рота. — Це було б цілком очікувано. Але боюся, ми можемо й не вгадати, що вирішить Міністерство закордонних справ Королівства Норвегія.
У кабінет ковзнула тінь, і перед Харрі з’явилася чашка.
— Ви п’єте чаа раун? — запитала фрекен Віг.
— Не знаю.
— Даруйте, — усміхнулася вона. — Я забула, що ви в нас новачок. Це таїландський чорний чай. Чи бачите, я практикую тут hіgh tea.[12] Хоча, якщо суворо дотримуватися англійської традиції, чай слід пити після другої години.
Харрі подякував за частування, і коли наступної миті опустив очі, в його чашці вже було щось налите.
— А я гадав, що ці традиції зникли разом із англійськими колонізаторами.
— Таїланд ніколи не був колонією, — усміхнулася вона. — Ні англійською, ні французькою, на відміну від сусідніх країн. І тайці страшенно пишаються цим. Занадто пишаються, на мій погляд. Трохи англійського впливу ще нікому не нашкодило.
Харрі дістав блокнот і запитав, чи не міг посол виявитися замішаним у якій-небудь афері.
— Афері, інспекторе?
Він коротко пояснив, що розуміє під аферою й що більше сімдесяти відсотків скоєних убивств пов’язано з тим, що жертва займалася чимсь незаконним.
— Незаконним? Мольнес? — Вона захитала головою. — Він не такий… не був таким.
— Ви не знаєте, чи були в нього вороги?
— Навіть уявити таке не можу. Чому ви питаєте? А може, це ніяке не політичне вбивство?
— У нас поки замало фактів, так що ми перевіряємо всі можливі версії.
Фрекен Віг розповіла, що в понеділок, коли його вбили, Мольнес виїхав на зустріч відразу ж після обіду. Він не повідомив, на яку саме, але в цьому не було нічого незвичайного.
— У нього із собою завжди був мобільний телефон, так що ми могли переговорити з ним, якщо виникали якісь справи.
Харрі попросив дозволу оглянути кабінет посла. Фрекен Віг довелося провести його ще через двоє дверей, установлених «із метою безпеки», щоб нарешті відімкнути треті, котрі вели в потрібний кабінет. Там нічого не торкали, як і просив Харрі перед вильотом із Осло. Усюди безліч паперів, течок, сувенірів: вони громадилися на полицях, ними були обвішані стіни.