Над стосом паперів висів портрет норвезької королівської пари: король і королева велично дивилися вниз, прямо на відвідувачів, а вікна кабінету, за словами Віг, виходять на Куїнз-ріджент-парк.
Харрі знайшов щоденник, але записів у ньому було небагато. Він перевірив день, коли сталося вбивство, але на цю дату стояла одна-єдина позначка: «Ман Ю», знайоме скорочення «Манчестер Юнайтед», якщо він не помиляється. Напевно, посол записав для пам’яті, коли по телевізору будуть транслювати футбольний матч, подумав Харрі, і за службовою звичкою висунув шухляди письмового стола, але відразу зрозумів, що одному йому не впоратися: марно було обшукувати кабінет посла, якщо не знаєш, що саме шукати.
— А де його мобільник? — запитав Харрі.
— Як я й казала, він завжди носив його із собою.
— Але в мотелі ми не знайшли ніякого телефону. І я не думаю, що вбивця був злодієм.
Фрекен Віг знизала плечима:
— Може, хтось із ваших тайських колег його «конфіскував»?
Харрі зволів утриматися від коментарів і замість цього запитав, чи не дзвонив Мольнесу в той день хто-небудь із посольства. Фрекен Віг завагалася, але пообіцяла довідатися. Харрі востаннє обвів поглядом кабінет.
— Хто з посольських працівників останнім бачив Мольнеса?
Вона замислилася.
— Мабуть, Санпхет, його водій. Вони з послом були добрими друзями. Водій дуже важко переживає втрату, тому я відпустила його на кілька днів.
— Чому ж він не одвіз посла на зустріч у день убивства, коли вже він водій?
Вона знову знизала плечима:
— Я теж думала про це. Посол не любив їздити по Бангкоку сам.
— Гм. А що ви можете розповісти мені про водія?
— Про Санпхета? Він служить у посольстві вже дуже давно. Ніколи не бував у Норвегії, але знає назви всіх норвезьких міст. І ще імена всіх королів. І Гріга любить. Не знаю, чи є в нього вдома програвач, але мені здається, він зібрав усі можливі диски з музикою Гріга. Дуже приємний літній таєць. — Вона нахилила голову набік й усміхнулася.
Харрі запитав, чи не знає вона, де можна зустрітися з Хільде Мольнес.
— Вона в себе вдома. Боюся, у жахливому стані. Я хотіла б порадити вам почекати трохи, перш ніж говорити з нею.
— Дякую за пораду, фрекен Віг, але ми не можемо дозволити собі таку розкіш, як час. Не могли б ви подзвонити їй і повідомити про мій візит?
— Так, розумію. Вибачте.
Він повернувся до неї:
— Звідки ви родом, фрекен Віг?
Тоньє Віг здивовано подивилася на нього. А потім невимушено розсміялася, та сміх її звучав трохи напружено.
— Це що, допит, інспекторе?
Харрі не відповів.
— Якщо це так важливо, то я виросла у Фредрікстаді.
— Я так і подумав, коли вас почув, — сказав він, підморгнувши.
Витончена тайка в холі сиділа на стільці закинувши голову, і впорскувала собі в чарівний носик якийсь спрей. Харрі делікатно кашлянув, вона здригнулася й зніяковіло усміхнулася, з очима, повними сліз.
— Вибачте, але в Бангкоку дуже брудне повітря, — сказала вона.
— Я це помітив. Чи не дасте мені номер водія?
Вона похитала головою й промовила, долаючи нежить:
— У нього немає телефону.
— Гаразд. А помешкання в нього є?
Його жарт їй явно не сподобався. Написавши на папірці адресу водія, вона подарувала йому на прощання ледь помітну усмішку.
Розділ 11
Слуга вже стояв у дверях, коли Харрі йшов по алеї, прямуючи до резиденції посла. Він провів Харрі через дві великі кімнати, вишукано обставлені меблями з очерету й тику, і вивів через терасу в сад, облаштований за будинком. Орхідеї квітнули жовтим і синім, а в затінку від великих розлогих верб пурхали метелики, немов вирізані з кольорового паперу. Біля басейну у формі піскового годинника вони знайшли дружину посла, Хільде Мольнес. Вона сиділа в плетеному кріслі, одягнена в рожевий халат, перед нею на столику стояв такий само рожевий коктейль, і її сонцезахисні окуляри закривали півобличчя.
– Імовірно, це ви — інспектор Холе, — проговорила вона із твердим «р», що видавало в ній уродженку району Суннмьоре. — Тоньє подзвонила мені й повідомила, що ви їдете до мене. Хочете що-небудь випити, інспекторе?
— Ні, дякую.
— Дарма. Зауважте, у таку спеку варто пити. Згадайте про баланс рідини в організмі, навіть якщо вам не хочеться пити. Тут занадто швидко відбувається зневоднення.
Вона зняла сонцезахисні окуляри; очі в неї, як Харрі й припустив, побачивши її чорне як воронове крило волосся і смагляву шкіру, виявилися карі. Живі, але почервонілі. Горює або напилася зранку, подумав Харрі. Або й те й інше.
Він прикинув, що їй можна дати сорок із гаком, але виглядала вона неперевершено. Трохи поблякла красуня середнього віку, з верхівки середнього класу. Здається, він бачив її раніше.
Харрі сів в інше плетене крісло, що негайно прогнулося, облягаючи тіло, немов тільки його й чекало.
— У такому випадку я б випив води, фру Мольнес.
Вона дала розпорядження слузі й, махнувши рукою, випровадила його із саду.
— Вам повідомили, що ви можете побачити вашого чоловіка?
— Так, дякую, — сказала вона.
Харрі відзначив різкі нотки в її голосі.
— Мені нарешті дозволили побачити його. Чоловік, з яким я прожила в шлюбі двадцять років. — Її карі очі потемніли, і Харрі подумав, що, мабуть, правду кажуть, ніби до берегів Суннмьоре колись прибило чимало португальців й іспанців, що зазнали корабельної трощі.
— Я маю до вас кілька запитань, — вимовив він.
— Тоді покваптеся, поки на мене ще діє джин. — І вона перекинула через коліно струнку, засмаглу й, мабуть, щойно поголену ногу.
Харрі дістав блокнот. Не те щоб йому так уже кортіло записувати, але не хотілося дивитися на неї, поки вона буде відповідати. Так легше розмовляти з родичами жертв.
Вона розповіла, що чоловік вирушив із дому вранці і не казав, що може повернутися пізно, але завжди можуть виникнути непередбачені обставини. Коли о десятій годині вечора від нього все ще нічого не було чути, вона спробувала подзвонити йому, але ні стаціонарний телефон у його кабінеті, ні мобільний не відповідали. Її це, однак, не стривожило. І тільки після опівночі їй подзвонила Тоньє Віг і повідомила, що чоловік її знайдений мертвим у якомусь мотелі.
Харрі кинув допитливий погляд на Хільде Мольнес. Говорила вона впевнено й без мелодраматизму.
Як зрозуміла Хільде Мольнес, Тоньє Віг нічого не знала про причину смерті. Наступного дня радник посольства сповістила її про те, що її чоловік убитий і що з Осло надійшло розпорядження про нерозголошення інформації, що стосується причин смерті. Інструкція поширювалася й на Хільде Мольнес, хоча вона не була співробітником посольства, оскільки всі без винятку норвезькі громадяни зобов’язані мовчати, коли йдеться про «державну безпеку». Останні слова вона вимовила з гіркою іронією й підняла келих.
Харрі кивнув, записуючи її розповідь у блокнот. Він запитав, чи впевнена вона, що її чоловік не залишив мобільний телефон удома, і вона сказала, що так. Сам не знаючи чому, він поцікавився, якої марки в нього був мобільник, і вона відповіла, що не знає напевно, але, здається, фінський.
Вона не змогла назвати йому імена осіб, у яких міг би бути мотив для вбивства посла.
Він постукав олівцем по блокноту.
— Ваш чоловік любив дітей?
— О так, дуже! — вирвалося в Хільде Мольнес, і вперше він почув тремтіння в її голосі. — Знали б ви, яким Атле був батьком: найкращим у світі!
Харрі знову зиркнув у свій блокнот. Ніщо в її погляді не видавало, чи зрозуміла вона двозначність запитання. Він був майже впевнений, що вона ні про що не здогадується, але знав і те, що клята професія змушує зробити наступний крок і запитати її прямо, чи відомо їй про захоплення посла дитячою порнографією.