— Ніхто не пам’ятав, щоб там бачили скривавлені простирадла…
— Я працював у готелі, Мьоллер. Ти будеш здивований, коли дізнаєшся, скільки скривавлених простирадл змінюють там на одному тижні. Мешканці готелів тільки те й роблять, що кровоточать.
Мьоллер рішуче похитав головою.
— Вибач. У тебе був шанс довести це, Харрі.
— Недостатньо, шефе, його було замало.
— Завжди буває замало. І треба десь зупинитися. З нашими ресурсами…
— Дайте мені хоча б свободу дій. Хоча б на один місяць.
Мьоллер раптом підвів погляд і підморгнув. Харрі зрозумів, що його викрито.
— Ох ти, пройдисвіт, тобі ж завжди була до вподоби робота, хіба ні? Тобі просто закортіло спершу поторгуватися?
Харрі віддув нижню губу й похитав головою. Мьоллер подивився у вікно. Тяжко зітхнув.
— Гаразд, Харрі. Подивимося, що вийде. Але коли вже ти завинив, я змушений вжити заходів, яких від мене давно чекають в Управлінні. Ти розумієш, що це означає?
— Як тут не зрозуміти, — усміхнувся Харрі. — Що за робота?
— Сподіваюся, літній костюмчик висить готовий і ти пам’ятаєш, куди поклав свій паспорт. Твій літак відлітає за дванадцять годин, і ти будеш дуже далеко звідси.
— Що далі, то краще, шефе.
Харрі сидів на стільці біля дверей тісної соціальної квартири в районі Соґн. Сестра, притулившись біля вікна й дивлячись на сніжинки, що кружляли в світлі вуличного ліхтаря, кілька разів шмигнула носом. А оскільки сиділа вона спиною до Харрі, то він не міг зрозуміти, чи це застуда, чи їй сумно від близького розставання. Сестра жила тут уже два роки і добре давала собі раду. Після того, що з нею сталося — зґвалтування й аборт, — Харрі, взявши із собою дещо з одягу й туалетне приладдя, перебрався до її оселі. Пробув він там лише кілька днів, а потім вона заявила йому, що досить. Вона вже доросла.
— Я скоро повернуся, Сестреня.
— А коли?
Вона сиділа близько до шибки, і щоразу, коли вона говорила, на ній з’являлася матова пляма. Харрі сів позаду неї й поклав їй руку на спину. Вловив тремтіння й зрозумів, що сестра ось-ось заплаче.
— Щойно впіймаю цих поганців. Тоді одразу ж повернуся.
— Це…
— Ні, це не він. Про нього я подбаю потім. Ти говорила сьогодні з татом?
Вона хитнула головою. Харрі зітхнув.
— Якщо він не подзвонить тобі, подзвони йому сама, прошу тебе. Ти можеш зробити це для мене, Сестреня?
— Тато ніколи не розмовляє, — прошепотіла вона.
— Таткові погано, тому що померла мама.
— Але це було так давно.
— От і настав час змусити його знову розмовляти, Сестреня, і ти маєш мені в цьому допомогти. Допоможеш? Правда?
Вона повернулася до нього, не говорячи ні слова, обійняла його й сховала обличчя в нього на шиї.
Він погладив її по голові, відчуваючи, як сорочка стає вологою від її сліз.
Валіза зібрана. Харрі подзвонив доктору Еуне й пояснив, що їде в службове відрядження до Бангкока. Більше йому сказати було нічого, і він взагалі не знав, навіщо дзвонить. Може, тому, що приємно подзвонити кому-небудь, кому цікаво, де це ти пропадаєш? Харрі навіть подумав, а чи не дзвякнути й офіціантам у «Шрьодер».
— Візьми із собою шприци з вітаміном В, які я тобі дав, — сказав Еуне.
— Навіщо?
— Вони полегшать тобі життя, якщо захочеш лишатися тверезим. Нове оточення, Харрі, це, знаєш, гарний привід.
— Я про це подумаю.
— Годі вже думати, Харрі.
— Та знаю я. От тому мені й не треба шприців.
Еуне закректав. Це була його манера сміятися.
– Із тебе комік вийшов би, Харрі.
— Я на вірному шляху.
Хлопець, один із мешканців дешевого пансіону, стояв біля стіни й тремтів від холоду у своїй тісній дитячій курточці; димлячи недопалком, він дивився, як Харрі затягує валізу в багажник таксі.
– Їдете?
— Саме так.
— На південь?
— У Бангкок.
— Самі?
— Ага.
— Say no more…[4]
І він підморгнув Харрі, піднявши догори великий палець.
Харрі взяв квиток у пані за стійкою реєстрації й обернувся.
— Харрі Холе? — У чоловіка були окуляри в сталевій оправі, і він сумно посміхався.
— А ви?
— Даґфінн Торхус із МЗС. Ми хотіли побажати вам доброї дороги. А також упевнитися, що ви розумієте… всю делікатність завдання. Усе сталося дуже швидко.
— Спасибі за турботу. Я зрозумів, що моє завдання — знайти вбивцю й не здіймати галасу. Мьоллер уже дав мені інструкції.
— Гаразд. Головне — це таємність. Нікому не довіряйте. Не покладайтеся на людей, які будуть видавати себе за співробітників МЗС. Може статися, що вони насправді, ну, скажімо, з газети «Даґбладет».
Торхус відкрив рот, немов збираючись розсміятися, але Харрі зрозумів, що він говорить серйозно.
— Журналісти з «Даґбладет» не носять значка МЗС на лацкані піджака, пане Торхус. Або плаща, коли надворі січень. Я, до речі, зрозумів із документів, що ви будете моїм контактом у міністерстві.
Торхус кивнув, немовби сам до себе. А потім, виставивши вперед підборіддя, заговорив упівголоса:
— Незабаром ваш рейс, так що довго я вас не затримаю. Але постарайтеся почути те, що я вам скажу.
Він вийняв руки з кишень пальта й схрестив їх на грудях.
— Скільки вам років, Холе? Тридцять три? Тридцять чотири? Ви досі маєте шанс зробити кар’єру. Я дещо дізнався про вас. Ви талановитий, вас цінує керівництво. І захищає вас. Усе так і лишатиметься, поки справи йдуть добре. Але щойно ви схибите, як відразу вскочите в лайно, і тоді потягнете за собою й вашого шефа. Отут ви й побачите, що так звані друзі раптом розбіглися хто куди. Тому якщо швидко бігати не виходить, то спробуйте, принаймні, встояти на ногах, Холе. Так буде краще для всіх. Повірте, це добра порада старого ковзаняра. — Він усміхнувся самими губами, тоді як очі його допитливо дивилися на Харрі. — Знаєте що, Холе, мене завжди охоплює відчуття приреченості, коли я в аеропорту Форнебю. Приреченості й відступу.
— Та що ви кажете! — мовив Харрі й подумав, чи встигне купити пива в барі до вильоту. — Годі вам. Тут можна відчути й щось гарне. Оновлення наприклад.
— Хотілося б, — сказав Торхус.
Розділ 5
Харрі Холе поправив сонцезахисні окуляри й глянув на ряд таксі біля міжнародного аеропорту Дон Муанг. Здавалося, він у ванні, де щойно вимкнули гарячий душ. Він уже знав: від високої вологості ніякі хитрування не допомагають. Нехай собі піт стікає по тілу, просто треба думати про щось інше. Гірше зі світлом. Крізь дешевий заляпаний пластик окулярів воно вражало осклянілі від алкоголю очі, викликаючи черговий напад головного болю, який досі тихо пульсував у скронях.
— 250 baht or metel taxі, sіl?
Харрі намагався зрозуміти, що хоче сказати таксист, який стояв перед ним. Переліт був пекельним. В аеропорту Цюріха продавалися тільки німецькі книжки, а в літаку показували «Звільніть Віллі — 2».
— Краще за лічильником, — сказав Харрі.
Говіркий данець, що сидів поруч із ним у літаку, анітрохи не переймаючись тим фактом, що Харрі був п’яний як чіп, діставав його порадами про те, як уникнути обману в Таїланді, — тема дійсно невичерпна. Данець вважав, що всі норвежці — такі собі бевзі, а тому обов’язок кожного данця — застерегти їх від ошуканців.
— Ти маєш скрізь торгуватися, — повчав його данець. — Це головне, затямив?
— А що буде, якщо я не стану торгуватися?
— Тоді ти розориш усіх нас.
— Це як?
— Через тебе злетять ціни, і в Таїланді все стане дорожчим для тих, хто приїде після нас.
Харрі уважно поглянув на співрозмовника. Бежева сорочка «Мальборо», новенькі шкіряні сандалії. Треба б ще випити.
— Сюрасак-роуд, сто одинадцять, — сказав Харрі, і водій, усміхаючись, поставив валізу в багажник і відкрив дверцята таксі. Харрі забрався усередину, помітивши, що кермо праворуч. — У нас у Норвегії переймаються, що англійці не хочуть відмовлятися від лівостороннього руху, — пробурмотів він, поки вони їхали по шосе. — Але недавно я почув, що, виявляється, купа народу їздить по лівому, а не по правому боці. Знаєте, хто це?