— От коли б ви були членом художньої ради, — сказав режисер Євгеній Карлов, — нам тоді легше жилося б.
Броневой був чудовий, достовірний, але щось заважало йому, щось сковувало його. Константинов збагнув: акторові не подобаються слова. Справді, є три виміри: спочатку сценарій, потім режисерська розробка, а вже третя іпостась кіно — це коли з'являється Його Величність Актор. Броневой говорив текст, що йому не подобався, ніби якийсь невидимий фільтр заважав йому; там, де в сценарії був знак оклику, він переходив на шепіт, а серйозне запитання ставив з усмішкою, одним словом, намагався допомогти сценаристові, та не дуже це в нього виходило; першооснова кінематографа — діалог: коли є хороші репліки, що розкривають провідну думку, — вийде фільм, а коли нема — нічого не допоможе, ніякі режисерські вигадки.
В іншому ролику актор пробувався на роль шпигуна. Константинову зразу ж не сподобалася його зацькованість; він з першого ж кадру грав страх і ненависть.
— Такого й ловити нецікаво, — кинув Константинов, — його за верству видно.
— А що ж, іти на героїзацію ворога? — здивувався Ухов. — Мені це зарубають.
— Хто? — спитала Ліда, поклавши свою руку на холодні чоловікові пальці. — Хто буде рубати?
— Боюся, що ваш чоловік — перший.
— Нісенітниця, — поморщився Константинов. — Якщо пригадуєте, я завжди звертав вашу увагу на те, що в сценарії противник — прямолінійний і дурний. А він хитрий і талановитий, саме талановитий.
— Можна послатися на вас, коли я говоритиму на худраді?
— Навіщо? Я сам готовий усе це сказати. Прикро не так за глядача — за талановитого актора прикро. Принизливо, коли людину змушують говорити брехню, видаючи її за правду.
Решту сцен Константинов дивився мовчки, він відчував, як його з обох боків розглядали: Ухов — напружено, очікувально, Ліда — лагідно, журливо.
За мить до того, як увімкнули світло, Ліда забрала руку з його долоні й трохи відсунулась.
Ухов закурив, потер руки і з удаваною веселістю мовив:
— Ну а тепер кажіть усе відверто.
— Ви справді хочете відверто? — спитав Константинов.
Карлов усміхнувся:
— До кінця — не треба, залиште шанс режисерові, Костянтине Івановичу.
— Мені не дуже все це сподобалось, — вів далі Константинов. — Не гнівайтесь, будь ласка.
— У вас є улюблене слово, Костянтине Івановичу, — «мотивування». Ваше мотивування?
— Розумієте, слабенько все це. Немає думки. А робота чекіста — це насамперед — думка. А думці невластивий штамп. Ось у чому заковика. Мій шеф, генерал Федоров, в час війни очолював відділ, який виманював німецьких шпигунів. Він мені розповів дивовижний епізод: перевербований агент відправив у абвер, Канарісу, нашу телеграму, просив прислати йому помічників, зброю, другу радіостанцію. Це якраз аналогічно тій історії, яку чудово написав Богомолов у «Серпні сорок четвертого». Самі розумієте, поразки просто-таки не могло бути, потрібна була тільки перемога. А перевербований агент, відправивши нашу телеграму, взяв та й помер від розриву серця. А від служби Канаріса зразу ж надійшла шифровка, просять уточнити деталі. А кожен агент має свій радіопочерк, обманути противника тут важко, майже неможливо. Як же бути? Послали відповідь: «Передачу веду лівою рукою, під час бомбування мені поранило праву руку». Звідти негайно запитують: «Як здоров'я Ігоря?» А це сигнал тривоги, агент нам усе розповів. Відповідаємо заспокійливо: «Ігор поїхав з лазарета в Харків до тітки Люди». Але й це не влаштувало Канаріса. Вони надіслали шифровку іншому своєму агентові, наказали перейти лінію фронту, зустрівшись попередньо з тим, який помер, упевнитися в тому, чи справді поранило в руку. Що робити? Як повестися?
— Не знаю, — відповів Ухов.
— Подумайте. Не поспішайте. До речі, агент, якого вони викликали до себе, теж сидів у Федорова. Що б ви зробили?
— Повідомив би, що нема можливості перейти лінію фронту.
— Це не відповідь для Канаріса.
Карлов сказав:
— Якщо це не відповідь — значить, операцію провалено.
— Це теж не відповідь. Операцію — ми ж умовились — не мали права провалити; якби тоді операція провалилася, то не був би нині Федоров моїм начальником.
— Та не мучте, — благав Карлов.
— Федоров пробув тиждень з агентом, якого викликав Канаріс. Росіянин, потрапив у полон, зламали, пішов до Власова, звідти забрали в розвідцентр абвера. Федоров жив із ним мало не в одній кімнаті, розглядав його, він певен був, що й у противникові можна знайти людину. А тим часом чекісти шукали — в збаламученій евакуацією країні — рідних цього самого агента. І знайшли його молодшого брата. На фронті знайшли. І привезли літаком під Москву. І Федоров улаштував зустріч братам, відпустивши їх до Москви. Вони повернулися ввечері наступного дня, а через тиждень агент вилетів до Канаріса, потім повернувся, операцію виграли. Хіба це не тема? Відпустити ворога? Хіба це не цікаво для художника — описати переживання Федорова до того дня, поки шифровки від Канаріса не пішли знову до того, кого «поранено в руку»?