Голос диктора був сонний, трохи стомлений:
— Пасажирів, які відлітають рейсом до Луїсбургу, запрошують пройти на посадку…
— Говорить блондинка двадцяти семи років, голубоока, з родимкою на щоці, — сказав Славін, підводячись.
— І в її голосі така мирність, — озвався Константинов, — хоча родимка в неї на підборідді, а очі, мабуть, зелені.
Славін
Колега Славіна в Луїсбурзі був молодий, років тридцяти п'яти, звали його Ігор Васильович, прізвище своє він вимовляв округло, якось по-кондитерському: «Ду-улов».
— Взагалі поки що ніхто не звертався до мене по допомогу, — співуче розповідав Дулов, зрідка поглядаючи на гостру маківку голови Славіна; вони йшли берегом океану; сонце так розжарилося, що стало білим, воно пекло немилосердно, сліпило очі. — Один раз дружина коменданта приходила, їй здалося, що за нею стежать.
— Хреститися треба, коли здається.
— Ми все-таки перевірили.
— Ну це ясна річ — Даллес за нею, сподіваюся, не стежив?
Дулов перепитав, нахмурившись:
— Даллес?
— Авжеж, Аллен Даллес.
Дулов зрозумів, засміявся — він сміявся гучно, трохи відкидаючи голову ліворуч, неначе щиглик перед тим, як почне співати. І очі в нього були, як у щигля, маленькі, пронизливо-чорні, витрішкуваті.
— Про Парамонова ми дізналися вже після того, як він поїхав додому, — вів далі Дулов. — Прийшла повістка в суд, а його вже й слід пропав.
— У суді були?
— Був. Ті відфутболили до місцевої автоінспекції. А там мовчать, мовляв, «нічого не знаємо, нікого не пригадуємо».
— Сам Парамонов нічого про це не повідомив? Нікому ні слова.
— Що він тут робив?
— Був механіком гаража. Чудовий, треба сказати, механік. Поставив на «Волгу» Зотова карбюратор «Фіата» — тепер літає, неначе супутник, пошепки дає півтораста кілометрів.
— Як? — здивувався Славін. — Чому пошепки?
— Тихо, без натуги.
— Гарно сказано — «пошепки», — згодився Славін, — дуже точно передає легке, ненатужне набирання швидкості. Так, це — зрозуміло. А про тутешніх розвідників ЦРУ вам щось відомо? Вони ні до кого з наших не підкрадаються?
— Є тут один цікавий персонаж. Джон Глебб, комерсант, так би мовити. З ним досить часто зустрічається Зотов.
— Хто?
— Андрій Андрійович Зотов, інженер-корабел, я вже казав вам про нього. Я його попереджав, що Глебб, можливо, зв'язаний із службами, а він тільки покепкував: «У вас така робота — в кожному бачити црушника».
— Правильно покепкував. А що він за людина? Претензій до нього у вас нема?
— Нема. Рубає з плеча, лається, але я певен — чесний.
— Лається? А чого ж він лається?
— Та всі ми лаємося — тільки один тихше, а другий голосніше: і нехлюйство наше, і перестраховка, і ледарство, і роздуті штати, і бюрократизм.
— Правдолюб? — згадавши Дмитра Степанова, посміхнувся Славін.
— Ви вкладаєте в це слово негативний зміст?
— А можна? — здивувався Славін. — До речі, хто стежить за тим, щоб вчасно надходили поставки до Нагонії?
— Зотов. Тут, у Луїсбурзі, наші судна, йдучи до Нагонії, запасаються на весь рейс: там же нічого немає, порти колонізатори практично демонтували.
— Він давно тут?
— Третій рік. Уже сім місяців живе один. Дружина повернулася до Москви. Недавно він сам літав до Москви.
— Вона що, не витримала тутешнього клімату?
— Ні, не в цьому справа… Щось у них зламалося, здається.
— Як би встановити, яким рейсом повернувся Зотов?
— Дуже просто. Два рейси на тиждень, п'ятниця й вівторок…
— А чому не вівторок і п'ятниця? — спитав Славін. Він любив тести, це допомагало йому збагнути реакцію співбесідника: декому втокмачуєш цілу годину, а він — як деревина, а на іншого тільки глянеш, і по очах видно — все зрозумів.
— Тому що п'ятниця — зручніша для відліку, — відповів Дулов, — за нею йдуть дні відпочинку.
— Тенісні корти, до речі, у вас є?
— В «Хілтоні».
— А де ж там? Я щось не помітив.
— У підвалі. Там кондиціонер, чудове покриття.
— Ви граєте?
— Вболіваю.
— За кого?
— Зараз за польського консула, а раніш вболівав за дружину Зотова — вона грала майстерно.