— Та допоможи! — повторив чоловік, який стояв на вулиці, й озирнувся на поліцейських.
Ті, мабуть, помітили його.
Архипкін почув, як один з поліцейських щось крикнув чоловікові за огорожею, потім всі вони побігли; рвонув з місця джип. Архипкін підчепив граблями згорток, перетяг його на радянську територію; чоловік радісно всміхнувся й побіг у вузенький провулок; джип зі скрипом загальмував — вуличка була вузька, мов стежила, там два велосипедисти ледве могли розминутися.
Пролунав постріл, Архипкін схопив згорточок, побіг до посольства. Автомат ударив ще раз, потім запала тиша…
Славін прочитав на аркушику, що був у згортку:
«Я вам посилав листа про те, як американи вербували нашого гада в «Хілтоні». Послав поштою. Чи дійшов лист? Не знаю.
Американів тих я знову бачив у «Хілтоні», а гада того немає. Дарма, я старий, мене війна зламала, а після неї скільки горя натерпівся, попотинявся по світу, поплакав у подушки готелів, а він чому? Пика в нього сита і сам молодий. Якщо той мій лист не дійшов, знайте: американи завербували нашого».
— А якого ж листа він послав? — спитав Дулов.
— Після війни працював у Німеччині, — не відповівши на запитання, зауважив Славін. — «Готель» пишуть ті, хто довго жив у Німеччині.
— Українці так кажуть — «готель», — заперечив Дулов.
— Правильно. Але росіяни, які жили в Німеччині, всі як один, кажуть так. Я мав справу з переміщеними особами наприкінці війни і знаю. Та де ж садівник?
Архипкін увійшов до кабінету боком, спинився біля дверей і, як здалося Славіну, хотів клацнути каблуками.
«З сержантів, мабуть, — подумав Славін. — Не інакше як помкомвзводу був».
— Сідайте, Олегу Карповичу, — сказав Славін. — Чайку вип'ємо?
— Спасибі, вип'ю з охотою.
— Він у нас івановський, — пояснив Дулов. — Івановські полюбляють хлебтати водичку…
— Я чув, що найбільші водохлисти в Шуї жили, — сказав Славін. — Хіба не так, Олегу Карповичу?
— Шуйські завжди більше за івановських сьорбали, знай, склянок по десять-п'ятнадцять…
— П'ятнадцять склянок! Невже можна випити стільки!
— Ставте самовар — покажу, — всміхнувся нарешті Архипкін; такого напруження, як на початку розмови, вже не відчувалось.
— А шуйські чимось від івановських різняться? — неквапливо правив своє Славін. — Чи ви всі на один копил? Я, наприклад, рязанців від курян легко відрізняю.
— А чого ж, — погодився Архипкін. — Курянин — південний, у нього око з чорним полиском, а рязанець косопузнй, ближчий до нас, білявий…
— А той чоловік, що згорток перекинув, він, по-вашому, з якої області?
— Та я його до пуття й не розгледів.
— Чорноокий?
— Їй-богу, не роздивився, який він, а ще коли стріляти почали, то й зовсім памороки забило: війни немає, аз автоматів смалять, як у ту пору, від живота.
— Ви бачили, що поліцейські стріляли від живота?
— Може, й не бачив, може, мені здалося так…
— Ходімо в парк, постоїмо на тому місці, де все це сталося, і пригадаємо.
— Ходімо, — погодився Архипкін, сумно глянувши на Дулова. — Тільки я нічого не пам'ятаю, кажу ж вам, що від страху закам'янів.
… У парку Архипкін зупинився на тому місці, де невідомий кинув згорток, і кивнув на шпиль:
— Ось тут він повис.
Славін підійшов до огорожі, було видно вузенький провулок, що спускався з гори.
— Коли почали стріляти, він біг, петляючи? — спитав Славін.
— Ні, він петляти почав, коли скочив на велосипеда.
— То в нього там велосипед стояв?
— Авжеж. Він його до стіни притулив. Жіночий.
— Провулок у вулицю впирається… Він куди звернув — праворуч чи ліворуч?
— Звісно, ліворуч — там з гори спускаєшся, легше тікати.
— А куди веде та вулиця?
— Не знаю, я виходжу з посольства нечасто, по-їхньому я ж не розумію, ще й заблукати можна…
— Та вулиця веде до вокзалу, — озвався Дулов. — Вона з'єднується з проспектом, там трамвай, багато машин, там його не спіймаєш.
— Ви певні, що вони його не вбили? — спитав Славін.
— Я вискочив з квартири на балкон і все бачив… Він утік, бо вони бігли вниз провулком і нікого перед ними не було. А коли добігли до кінця провулка, то вже не стріляли, очевидно, він чкурнув через прохідні двори, там їх багато, — сказав Дулов.
— Перевірили?