… У «Гонконзі» бармен зразу ж показав Славіну на Хрєнова. Той грав майстерно, не поспішаючи, засукавши рукава, грав, як справжній жук, дражнив партнера, розмовляв по-англійському з жахливим акцентом:
— Цілься, цілься краще, Джон! Рукою не тряси, а то обіграю! Гроші приготував? Чи до жінки побіжиш просити?
Славін сів за стойку — Хрєнова він бачив у дзеркалі.
— Спостерігайте за ним, — шепнув він Архипкіну. — Потім підійдіть до нього й запропонуйте зіграти.
— Ой господи, — зітхнув Архипкін, — всередині у мене все тіпається… Може, хильнути для сміливості?
— «Хайбол»?
— Ні, не треба, краще горілки.
— У них погана горілка, «Смирноф», вона солодка. Віскі хочете?
— Давайте, сто грамів хильну.
Славін замовив подвійну порцію, Архипкін випив, понюхав горішок, крякнув, зліз з високого стільця й попрямував до столу, на якому грав «від двох бортів до середини».
— Послухай, — сказав Архипкін, — може, зіграємо? На п'ять карб… доларів…
Хрєнов рвучко обернувся, відступив, зразу ж поліз до кишені по сигарети.
— Ти хто? — спитав він хрипко.
— Садівник.
— Звідки?
— Посольський.
— Червоний, значить?
— А який же ще… Звичайно, червоний…
— А мене звідки знаєш?
— А я тебе зовсім не знаю… Бармен сказав, що ти росіянин, ну я й підійшов, я ж по-їхньому не вмію…
— Підожди, я зараз цього доб'ю.
Хрєнов повернувся до столу й п'ятьма ударами закінчив партію — грав, як справжній професіонал. Славін зрозумів, що спочатку він хизувався, заманював партнера, давав шанс. Одержав двадцять п'ять доларів, запхнув у кишеню сорочки:
— Ти граєш добре? Чи, може, поговоримо? Вперше червоного бачу, після війни ні разу не зустрічав.
— Нашкодив, мабуть, от і шарахався від наших людей.
— Це було, — ковзнувши по обличчю Архипкіна чіпким поглядом, відповів Хрєнов. — Ходімо, за столиком посидимо, я частую.
Вони підійшли до вікна, в закуток, і Славіну довелося пересісти, щоб бачити їх.
Хрєнов замовив «дві горілки» — по сорок грамів, так тут наливають. Архипкін подивився на склянку, Хрєнов зрозумів:
— Хочеш сто? Почекай, замовлю, вони цього не розуміють, почнуть чіплятися, «випий залпом», вони ж тут ковточками цідять, нелюди.
— Чуєш, а де той…
— Хто?
— Ну як його…
— Колька?
— Та ні, — відповів Архипкін, вдаривши себе по пальцях…
— Може, Ванька? Безпалий?
— Точно.
— У готелі, де ж іще. Він там чергує позмінно, по дванадцять годин. А навіщо він тобі?
— Треба. По радіо про нього передавали…
— Бандюга, мовляв, і власовець, еге ж?
— Ні, сестра шукає…
— Не може бути! Невже сестра?! Як же вона його вислідила?
— У нас до радіо пишуть, мовляв, шукаю брата, такий от і такий. Як же його прізвище?
— Послухай, — не відповівши, спитав Хрєнов, — а коли прийти повинитися, скільки зараз нашому братові дають?
— Дивлячись за що…
Хрєнов зітхнув:
— Хрещені ми з ним, садівнику, хрещені.
— Як це розуміти?
— А так. Як забрали з табору, з голоду до чорта в ліжко стрибнеш, привезли в село, кожному в руки гвинтівку дали і комісарів вишикували. Ганс, офіцерик, до кожного з нас підходив, парабелумом своїм тикав у потилицю і велів: «Стріляй». Або — ти, або — тебе. А як вистрілив, як повалив комісара, тоді вони гвинтівку відбирали й казали: «Ти вільний, іди, куди хочеш». Кров'ю ж похрестили, куди ж після цього поткнешся? Ну й почалося, «хрещені»… Отак воно, червоний…
— Ти мені скажи, як цього безпалого знайти? Адресу його знаєш?
— Я все знаю, садівнику, я знаю все, тільки просто так не скажу. Ми — вже вчені. Може, й сестри ніякої немає, а тебе енкаведе підіслало…
— Потрібен він енкаведе…
— Енкаведе всі потрібні, садівнику, ти мені баки не забивай. Сам звідки?
— Івановський.
— Сусід. Я з Вологди.
— З міста?
— Ні, село Пряники. Навкруги розкинулись яри! Синява непроглядна, й струмки течуть. Як вийдеш уранці з хати — тиша навколо… І дятел — тук-тук. Тут дятла спробуй знайти, тільки какаду літають, мать їх так… Тебе як звати?
— Олег Карпович. А тебе?
— Віктор Хрисанфович… І гроші водяться, й кімнату маю, але все одно серце крається, Карповичу, ой як додому хочеться… А там четвертак дадуть, а мені вже п'ятдесят три… Коли ж я вийду? Отож бо й воно…
— У нас четвертак тепер не дають. П'ятнадцять.