— Ну п'ятнадцять. Теж не місяць. Шістдесят вісім буде, поки одбабахаю. Кому я старий потрібен? Знову ж таки й для сім'ї ганьба, в мене брати й сестри в Пряниках, мабуть, живуть… Так — «без вісті пропав», а коли повернуся, тоді що? До Сибіру поженуть, а в чому вони винні? Я сам-один винуватий, тому із злодіями у більярд ганяю…
— Чуєш, ти мені прізвище безпалого скажи.
— Не налягай. Поки я з ним не поговорю, прізвища не скажу. Думаєш, у Вологді Пряники є? Так я тобі й назву своє село… Навчені ми гірким досвідом, Карповичу. Життя пошарпало, навіть самому собі не віриш… Приходь сюди через тиждень, може, він і погодиться, а закладати його не буду, нас тут раз, два — та й усі, русак русака береже, хоч душу по-нашому можна одвести… Безпалий — як ти кажеш — хмура душа, від усіх тікав, самітникує… Може, ще вріжемо?
Директор кримінальної поліції генерал Стау одержав від директора бару «Гонконг» містера Чу-Ну запис бесід іноземців — профілактичний захід, чого на світі не буває, — доводиться навіть обладнувати вертепи технікою.
Стау подзвонив Джону Глеббу.
— Джон, тебе не цікавить росіянин, який працює в готелі?
— Коли б він працював у Міністерстві закордонних справ, це мене зацікавило б, — відповів Глебб. — Вони ж тут лакеї, вище не піднялись, а від лакея ніякого пуття, Стау. Як його прізвище?
— Я не з'ясував до розмови з тобою. Безпалий, більше нічого невідомо, працює, здається, в «Хілтоні».
— Гаразд, завтра зустрінемось, подумаємо…
— А говорив про нього садівник російського посольства.
— Он як? Це вже цікаво. Про що ж він говорив?
— Безпалого сестра розшукує, садівник сказав, що по радіо була передача.
— Цілком можливо, у них є така передача…
— А з садівником у хазяїна китайського ресторану, дислокованого сюди з Нью-Йорка, був якийсь Славін. Я про всяк випадок поцікавився ним, він живе в готелі «Хілтон».
— У «Хілтоні»? — трохи помовчавши, перепитав Глебб. — Що ж, спасибі, Стау. Післязавтра я подзвоню тобі.
… Опинившись у кондиціонованому вестибюлі «Хілтона», Славін відчув, як він спітнів, — сорочка була мокра, обличчя після пляжних прогулянок пашіло вогнем, навіть крем не допоміг.
Він підійшов до портьє, попросив ключ од свого номера, купив усі газети і попрямував до ліфта. Але його хтось гукнув. Він обернувся: коло бару стояв огрядний, неохайно одягнений чоловік, а поруч з ним усмішливий — сама приязнь, худорлявий, сивоволосий, напрочуд вродливий Джон Глебб.
— Хелло, Іване! — знову покликав чоловік, хлюпнувши пивом на сорочку кольору хакі. — Невже ви не впізнали мене, старина?!
Константинов
«Цілком секретно.
Генерал-майорові Константинову К. I.
У відповідь на ваш запит повідомляємо, що вчора з 21.00 до 21.30, саме тоді, коли йшла радіопередача центру ЦРУ з Афін на СРСР, серед осіб, які цікавлять вас, тільки Вінтер О. В. була вдома, отже, могла — є таке припущення — приймати зашифровану передачу.
Майор Суханов».
«Цілком секретно.
Генерал-майорові Константинову К. І.
У відповідь на ваш запит повідомляємо, що передачі афінського розвідцентру ЦРУ можна приймати лише на дуже потужних радіоприймачах типу «Філіпс», «Панасонік», «Соні». Але в кожному окремому випадку точну відповідь можна дати лише після ознайомлення з апаратом чи з його схемою та докладним описом.
Капітан Шарипов».
«Цілком секретпо.
Генерал-майорові Константинову К. І.
За даними, які ми дістали після опитування знайомих Вінтер і Шаргіна, встановлено, що в них дома є дуже потужні приймачі типу «Панасонік де люкс», випуску 1976 року.
Капітан Гречаєв».
… Надвечір підрозділ Коновалова, який вивчав тих розвідників ЦРУ, котрих виявила контррозвідка, встановив, що минулої ночі другий секретар посольства Лунс виїхав з будинку на Ленінському проспекті й, збивши зі сліду чекістів, що мчали за ним, одірвався від спостереження о 23.40, звернувши з Можайського шосе у Парк Перемоги.
— В парку Лунс поїхав по вузенькому шосе, — доповідав Коновалов, — спинився на кілька секунд, вийшов з машини, вдарив ногою по балону, закурив і поїхав. У контакт ні з ким не вступав. Звідти, з Парку Перемоги, на дуже великій швидкості помчав у посольство, пробув там до третьої години ранку, повернувся додому — знову ж таки через Парк Перемоги, тільки вже не гальмував і не зупинявся. Але цього разу з парку вийшов чоловік, що сидів під дощем на лавочці, — саме там, до. проїжджав Лунс. Автобуси й тролейбуси вже не ходили, тому чоловік цей подався додому пішки. Живе він на вулиці 1812 року, Шебеко Роман Григорович, генерал-лейтенант у відставці…