— Вам треба з кимось погоджувати нашу зйомку, Григорію Григоровичу?
— Якщо хочете зірвати зйомку — погоджуйте. Знаєте анекдот про те, як один тип прийшов до бога і попросив, щоб у сусіда Івана, буквально, корова здохла? Всі наші магазинники закидають подарунками секретарок, аби тільки вони доповіли начальству, щоб зйомка пройшла в них, усі ж ми люди, всі хочуть попрацювати на радянський екран!
— Так, але ми будемо знімати вдень, а у вас в обідню перерву чимало покупців…
— Ну то й що? Я запрошу тітку Віру, вона пенсіонерка, дам їй десятку і пошлю торгувати на розлив біля вітрини! Потім є ще одна мож…
За спиною в Гречаєва грюкнули двері. Він обернувся: на порозі стояв Парамонов, втупивши очі в Цизіна. Той посміхнувся, зробив рукою дивний, невловимий жест і запитав:
— Що вам?
— Е… Та нічого… Просто я хотів дізнатися, чи завезли і вже «Саірмє»?
— Зайдіть, буквально, пізніше, «Саірмє» ще не привезли, на п'яту годину буде.
Гречаєв глянув на вітрину: прямо перед ним стояло сім пляшок «Саірмє».
— Так от, — говорив тим часом Цизін, — не здумайте піти до райхарчоторгу, почнуться інтриги, і ви потонете в них. Краще вже топайте до начальника, у районний торг, це — голова, з молодих, він зробить усе, коли ви скажете, що хочете знімати саме Цизіна.
— Що, в нього теж виразка шлунка?
Цизін не зрозумів:
— Та ні. Він ще зовсім молодий і здоровий.
— Але чому він зробить для Цизіна все?
— Тому, що ви попросите, а розумні люди, буквально, не відмовляють працівникам мистецтва…
— А коли в тих пляшках на вітрині була звичайнісінька вода? — спитав Константинов, підвівши очі від рапорта Гречаева. — Бутафорія?
Начальник групи полковник Трухін відповів:
— Можливо, бутафорія. Але навіщо Парамонову їхати до Цизіна по «Саірмє», коли — я перевірив — у них у буфеті продають саме цю воду?
— Як поводився Парамонов далі?
— Він вештався по вулиці сімнадцять хвилин, раз у раз поглядав на годинник, потім зайшов у будку автомата номер сім тисяч триста дев'ятнадцять і подзвонив по телефону з індексом двісті сорок чотири, мабуть, до Шаргіна, Леопольда Никифоровича…
— Мабуть?
— Вія затулив спиною диск і підстраховувався пальцями, тому наші співробітники не змогли зафіксувати решту цифр… Але в нього, в Парамонова, нема інших знайомих на Садово-Сінній, тільки Шаргін.
— Перше припущення приймаю; очевидно, він усе-таки дзвонив Шаргіиу, а друге — відкидаю. А що коли він дзвонив до не встановленого вами контакту? Це можливо?
— Звичайно, тільки в одному випадку.
— В якому саме?
— В тому, коли Парамонов і є той агент, котрому ЦРУ шле радіограми, передаточна ланка в мережі.
— Що було потім?
— Парамонов знову зайшов до Цизіна, той налив йому склянку води. Парамонов випив, не заплатив грошей і, навіть не попрощавшись з ним, побіг на зупинку, вскочив у автобус, через сім хвилин був у гаражі.
— І…
— І далі ремонтував машину Ольги Вінтер.
— Попрацюйте з Шаргіним. Ви вже з'ясували, які документи потрапляють до нього з спецсхованки?
— З'ясували. Потрапляють саме ті, якими там цікавиться Ленглі.
А Шаргін тим часом стояв на перехресті Арбата й Смоленської, коло виходу з гастронома, когось чекав з нетерпінням. Помітивши машину з дипломатичним номером, він зійшов з тротуару й радісно помахав рукою чоловікові, що сидів за кермом, той загальмував, вони привіталися, поговорили кілька хвилин, але почути, про що саме, не вдалося, бо Шаргін, зіпершись на дверцята, нахилився до водія.
А потім під'їхав — на машині Ольги Вінтер — Парамонов і запаркував «Жигулі» біля дипломатичної машини. Коли іноземець попрощався, Шаргін сів до Парамонова; заїхавши на Преображенку, в будинок сім, вони забрали там двох дівчат і подалися до ресторану «Русь», а звідти на холостяцьку квартиру Шаргіна, де й провели ніч…
Константинов
— Що стосується Шаргіна, то він розмовляв з Ван Зегером, представником «Трейд корпорейшн», це його партнер, — сказав Проскурін.
— Щось тривожне про цього партнера надходило?
— Чистий торговець. На нашу думку, він не зв'язаний із спецслужбами.
— А які дівки були з Парамоновим і Шаргіним?
— Кочегари.
Константинов надів окуляри на кінчик носа, подивився на підполковника запитально.