В барі майже нікого не було. Пол Дік прийшов похмурий, брезклий, руки в нього трусились.
— Алкоголізм — хвороба соціальна, Іване, — зітхнув він. — Принаймні ця версія дозволяє мені пити з самого ранку. Ви щось хильнете?
— Каву. Хочу поганяти на корті… Послухайте, а чому ви мене називаєте Іваном?
— Для мене всі росіяни Івани. Це ж чудово, коли націю визначають іменами. Нас, наприклад, Джоном не називають, а жаль.
— Чому?
— А тому що ми йдемо врізнобіч, кожний за себе, у нас нема єдиної спрямованості. Ви ж моноліт, як вам скажуть, так і робите.
— Толстого перечитайте, Пол, Достоєвського… Не треба вважати націю отарою баранів, яка німо виконує наказ. Читайте російську літературу.
— Література все бреше. Вона напускає туману. Коли почитаєш Діккенса, то виходить, що британці найсентиментальніша нація. А вони сипаїв у цей час з гармат розстрілювали. Мопассан писав правду про французів: пригадуєте, як один братик другому руку відрубав, аби тільки сітку зберегти, рибальську сітку. А ми: «Французька легкість, французька легкість!» Вони ж наймеркантильніші люди на землі, ці французи. А Гете з його «стражданнями Вертера»? В Майданеку його співвітчизники людей палили…
Пол обернувся до офіціанта, що стояв у нього за спиною, ледь зігнувшись, і замовив:
— «Владі мері» — мені, каву — джентльменові.
Офіціант, уклонившись, відійшов; Пол Дік закурив, зайшовся кашлем, на очах виступили сльози, обличчя стало багряним.
— Навіщо ви губите себе, Пол? — запитав Славін.
— А я вже загинув, Іване. Це я так собі тішусь на прощання.
— Не поспішайте гинути. Ще рано. Життя неймовірно цікаве…
— Е… Знаєте, чому загинув Стейнбек? Його ж зі світу Хемінгуей зжив. Так, так. Він страшенно заздрив Хемінгуею: не в літературі — в житті. Він і у В'єтнам поліз, щоб хоч якось поквитатися з Ерні: лаври воєнного кореспондента спати йому не давали, нема тепер Іспанії, нема республіканців, то хоч в Азію, але туди, де стріляють, де хоч трохи можна потішити себе небезпекою. І мене теж згубила заздрість, я всім заздрив, розумієте? А це спопеляє…
— Хочете, запропоную сюжет?
— Хочу.
— Дайте слово, що не продасте мене.
Офіціант приніс склянку горілки з томатним соком і каву. Пол Дік випив, і зразу ж лоб його змокрів.
— А тепер я можу з вами розмовляти. Синку, принеси мені ще одну склянку, тільки хай покладуть більше льоду… Ну, даю слово.
— Сьогодні вночі через мене вбили людину.
— Ідіть ви під три чорти.
— Далеко йти.
— Ну, розкажіть, як це сталося?
— Пригадуєте, я вчора ходив до ресторану? Хотів почастувати вас коктейлем по-російському?
— Не пригадую, але це не так важливо. Далі?
— Я дізнався, що тут, у підвалі, працює якийсь слов'янин з американо-французьким прізвищем. Так ось, тому що я заговорив про цього чоловіка, а ваші служби пронюхали про це, чоловіка сьогодні вбили.
— Не верзіть нісенітниці.
— Як знаєте.
— Мабуть, ваш агент?
— Якби ж то, — посміхнувся Славін. — Було б чудово, якби він був нашою людиною, він же знає так багато таємниць, а найбільше про кондиціонування машин у вашому «Хілтоні»…
— Як його прізвище?
— Белью. Айвен Белью. Якщо розмовлятимете з Глеббом, не посилайтесь на мене — добре?
— Чому? Симптоми російської хвороби — кругом шпигуни?
— Все ви про нас знаєте… Прошу, запам'ятайте одне: як тільки ви спитаєте його про Белью, він зразу ж запитає вас: «Коли про це дізнався Славін?» Правда, не зразу, через півгодини, ніби між іншим, але запитає неодмінно.
— На парі?
— Пляшка горілки.
— Згоден. Я вам подзвоню.
— Краще зайдіть. Де ви сьогодні обідаєте?
— Ще не знаю.
— Поїдемо в «макдоналдс», на околицю? Там просто цікаво подивитися на людей.
— Добре, зустрінемося в холі. О другій — вас це влаштовує?
Дівчина в бюро по аренді машин знайшла нарешті «фіат»: Славін не хотів брати ні «форда» (дорогий, бензин їсть по двадцять літрів), ні «Мерседеса»; вважав, що до «фіата» він звик, не треба буде «вживатися» в машину, пристосовувати себе до неї, все-таки «жигулівський» батенько, сідай собі й жени.
Перед тим, як вирушити до міста, Славін поговорив з механіком гаража.