Отак.
Залицяється нинішня молодь «по-чорному», зразу ж запрошують на «хазу» слухати музику. Не ображаються, коли відмовляєш. Один, правда, став читати Гумильова. Читав добре, але в нього страшенно тонкі пальці, я такі щодня бачу під рентгеном, чомусь у нас тепер хворіють на кістковий туберкульоз, дуже дивно.
Щодня я прокидаюся з думкою, що ти вже пішов бігати, і перше, що мені хочеться зробити, — кинутись на кухню. Але потім я пригадую… Ні, я не пригадую… Потім мене ніби щось ударяє… І знову неправда. Нічого мене не вдаряє. Мене просто пригнічує те, що тебе немає поруч зі мною, і я спокійно — тебе ж немає — закурюю і згадую Олексія Толстого: «Затяжка натщесерце — чисто російська звичка». Тільки великі лікарі й письменники вміють ставити діагноз в одному рядку.
Я дуже швидко одвикаю від тебе. Звичка — друга натура? Чому друга? Натура — це набір звичок. Друга натура, якщо тільки вона існує, — це дисципліна.
Мало не забула, я ж дивилась чудовий ансамбль. Молоді люди в модних чорних оксамитових костюмах співали старовинні російські пісні. Я зарюмсала. Кокошник, звичайно, прекрасно, але це вже з сфери декорацій, а може, й не декорацій, а музейних експонатів. І нічого з цим не вдієш. А співати російське багатоголосся в сучасних елегантних костюмах — це значить зберегти старовинну пісню для нашого покоління.
Учора подзвонив Костянтин Іванович, сказав, що в тебе все гаразд і що скоро ти повернешся. Я відповіла, що по голосу чую — він говорить неправду, не все в тебе гаразд, і повернешся ти не скоро. Він дуже сміявся, і тоді я подумала, що я просто сама себе накручую. Всі жінки такі. Істерички чортові. Тож не надумай мене покинути через те, що я пишу тобі такі нудні листи, — кращої не знайдеш, ми всі абсолютно однакові, тільки деякі вміють довше прикидатись.
А ви, чоловіки, дуже різні. Не просто різні, у вас у кожного своя злість, і своя доброта, і своя заздрість. Ми так не вміємо.
Зустріла Надю Степанову. Ти не знаєш, вони розлучились? Дивна жінка. Не можна називати мужчину своїм чоловіком і так говорити про нього. Це ж себе принижувати насамперед, а не його; Степанова вже не принизиш, він книжки пише, а людина мистецтва непідвладна суду людському, це тільки ми, грішні, а він звітує за іншими критеріями, правда ж?
Знаєш, я часто згадую, як ми з тобою зустрілись. Мені страшенно сподобалось, що ти не знав, як підійти до мене. Я бачила, як ти лютував, коли до мене залицялись курортники, — чоловіки, звичайно, і просили дати сірника чи відповісти, скільки зараз годин. «Скільки годин» — жахлива фраза, еге ж? Ми так пишемо в історії хвороби, ось де калічать мову! Я пам'ятаю, як ти гарно засміявся, коли я тебе спитала: «Вам нарешті потрібні сірники?» Знаєш, як дівчата закохуються?] Куди вам! Хоч усі ми знаємо пушкінське «чем меньше женщину мы любим, тем легче нравимся мы ей», але все одно, варто лише вам поговорити на пляжі з іншою, як ми негайно починаємо лізти в пузир. Але ми хитріші за вас, наївно, звісно, хитріші, й тому починаємо страшенно фліртувати з яким-небудь йолопом, і ви тоді — я маю на увазі розумних — втрачаєте до нас інтерес. І про це ми теж знаємо, але все одно робимо дурниці. І через цю нашу безсилу хитрість до нас ставляться як до шльондр.
Знаєш, я зараз подумала — як добре у нас з тобою, як чудово! Ніяких тобі зобов'язань, крім одного: кохати одне одного. Дорогий товаришу Славін, ваша подруга Ірина вас кохає, знаєте, як? Ви не знаєте, дорогий товаришу Славін, як вона вас кохає. Тому вона зараз порве цього листа — не той початок — і напише нового, казенного, де все буде «тіп-топ». Чи не треба?
Цілую тебе, моя любов! Ти старший за мене на двадцять два роки, і я плекаю думку, що через вісім років, коли ти вийдеш на пенсію (чи у вас це зветься відставка? Теж названнячко не мед), ми завжди будемо разом. Правда, це не зовсім так. Не посаджу ж я тебе в рентгенівський кабінет біля себе? Тож «завжди» не вийде. Але вранці і ввечері — неодмінно.
Отак.
Але ти тоді покинеш мене. Через п'ять місяців. Бо ти, мабуть, і справді не можеш жити без розлук, які дають мені таке напрочуд ніжне чекання щастя — тієї хвилини, коли ти повернешся.