— Вони відмовляться від усього, Петре Георгійовичу, якщо ми не візьмемо на тайнику тутешнього розвідника ЦРУ, вони відмовляться.
— Де маєте брати Дубова?
— Вдома. Зразу після роботи, сьогодні ж. Баритися не можна — спалить інструкцію, ми зостанемось голі.
— Та голими краще не треба було б. Як це кажуть — «нас не зрозуміють»? Справді, коли ми залишимось без доказів, хто нас зрозуміє? Я вас аж ніяк не зрозумію — принаймні. Що від Славіна?
— Він сьогодні не вийшов на зв'язок.
— Удруге запитували?
— Ніхто не знає, де він, Петре Георгійовичу.
Славін
— Послухайте, — стомлено повторив Глебб, — якщо нашим газетярам не повірили, то вашим викривальним публікаціям тим паче не повірять. Ми не реагуємо на ваші викриття, як, до речі, і ви — на наші.
— Містер Глебб, на ті викриття, про які я лише натякнув — ви ж просили мене поінтригувати, — прореагують. Адмірал не захоче мати в конторі працівника, який перебуває в родинних стосунках з нацистами й приховує від «Інтерполу» жінку-агента, у якої фальшивий паспорт. Ходімо вниз, незручно, Пол нас давно жде…
— Я влаштував Полу інтерв'ю у містера Лоренса, він поїхав, так що ми самі, не тривожтеся. Пілар, ти не хочеш приготувати нам коктейль, гвапенья?
— З радістю. Що питиме наш друг?
— Те, від чого не мруть, — посміхнувся Славін. — На ваш смак.
— Хто з нас більше начитався авантюрних романів? — жінка знизала плечима. — По-моєму, ви, а не я.
Вона спустилася по сходах униз, і Славін почув, як тихо грюкнули вхідні двері; вони лишилися в будинку самі.
— Всі документи, які вас викриють — сказав Славін, — зберігаються не в моєму номері. Вони сховані в надійному місці.
— Це ви сказали до того, що мені немає сенсу ліквідувати вас? Боже, які ж ви підозріливі, Віт. Гаразд, давайте начистоту, о'кей?
— О'кей.
— Мені буде неприємно, коли все, про що ви схематично розповідали Полу, стане документом — з іменами, фотографіями, фактами. Інша справа, що той скандал, про який ви згадали, обріс фантастичними плітками, там більше вимислу, ніж правди, але я його не хочу. Ваші умови?
— Мене, як і Пола, цікавлять імена «добрих друзів» фірми містера Лоренса, нічого більше.
— Якої національності?
— Нашого громадянства, зрозуміло.
— Що вам це дає?
— Те саме, що й Полу, — сенсацію.
— Я вам віддам імена, а ви мені передасте документи, пов'язані з Гонконгом.
— А з нацизмом? З жінкою, яка живе по чужому паспорту, — це вас не тривожить?
— Кажучи «Гонконг», я маю на увазі увесь комплекс вашої інформації.
— Гаразд. Перенесемо зустріч на завтра?
— А зараз уже завтра.
Славін поглянув на годинник: пів на третю ранку.
— Ваша пропозиція? — спитав він.
— Ви пишете імена учасників гонконзької справи, а я пишу вам імена тих друзів Лоренса, які відомі мені.
— Домовились. Де можна сісти? Внизу? Чи там гості?
— Чому ж? Ходімо вниз.
У холі, коли Славін і Глебб спустились туди, була тільки Пілар. Вона стояла біля величезного, на всю стіну, вікна, припавши лобом до шибки.
— Ми домовилися з містером Славіним, гваненья, — сказав Глебб, — радій за нас.
Жінка обернулась, обличчя її було бліде.
— Це — жахливо, — сказала вона. — Нехай ми з тобою матимемо неприємності, зрештою ми їх переживемо, а як буде тому росіянинові в госпіталі, якщо його видадуть Москві?
— Ви маєте на увазі Зотова? — спитав Славін, подавшись уперед. Він точно зіграв щасливий подив.
— Я не знаю його імені, я не знайома з ним, просто я читаю газети…
Джон засміявся своїм дерев'яним сміхом, пронизливо зиркнув на Славіна, і той подумав, що грають вони разом непогано, спритно грають, добре вводять компонент почуття, зрозумілого для жінки, — не втрималася, бідолашна, а він так суворо й звично для Славіна (мотивований сміх у складних ситуаціях) розлютився, що не повірити у зраду Зотова просто не можна.
— Невже Зотов — ваша людина? — знову піддався Славін.
— Ви так легко вірите жінці? Що ж, ваше право — приймайте її слова на віру й не пишіть мені про Гонконг, — він знову подивився на Пілар, — про що ми тільки-но умовилися з вами по-джентльменськи.
— Я напишу, Джон. Але ж Пілар сказала ім'я, а ви повторили двічі — імена.
— Те, друге ім'я я можу й не писати вам, їй нічого не загрожує.