— Петре Георгійовичу, — сказав він, — ми тут із Славіним сидимо над радіограмою. І над листом — вельми цікавим. Доповісти в понеділок чи… Добре. Ждемо.
Константинов поклав трубку.
— Пе Ге виїздить з дачі. Викликайте ваших людей, будемо готувати пропозиції. Є всі підстави розпочати кримінальну справу. Погодьте з прокуратурою. Поки що все.
Константинов
За сніданком Ліда, дружина Константинова, подивилася на нього запитливо й навіть ображено — вже після того, як він зателефонував Славіну й призначив час на корті: сім сорок п'ять.
Помітивши, я к Ліда підвелася з стільця, Константинов усміхнувся їй лагідно, трохи іронічно, з тим одвічним розумінням «що є що», яке іноді може розгнівити, але завжди змушує ставитися одне до одного з повагою, не в'язнути в тій побутовщині, яка вбиває любов у шлюбі.
Ліда принесла каву, підсунула чоловікові тарілку з сиром:
— Хочеш печива? У нас є вівсяне…
— Нізащо. Скільки в ньому калорій? Багато. А я не маю права завдавати тобі прикрощів своїм передчасним ожирінням.
— Передчасним? — вона всміхнулася. — Що буде з людством, коли середня тривалість життя наблизиться до двохсот років?
Константинов допив каву, відсунув чашку; Ліда зрозуміла, що він зараз збирається — за двадцять років, прожитих разом, людину пізнаєш — навіть не з її слова, а з того, що цьому слову передує.
Він теж зрозумів: вона зараз підведеться, тому й поклав руку на її пальці й сказав:
— Я не забув. Ти запишеш чи запам'ятаєш так?
— Невже встиг?
— Встиг. Так от, Лідусю, рукопис нікуди не годиться. Це — похмура література, а, як казали великі, будь-яка література має право на існування, крім нудної.
— Це азбука, Костю, я звернулась до тебе, щоб ти допоміг мені краще вмотивувати… Я хочу йому відмовити.
— А ти маєш право відмовити?
— А чому ж? Звичайно, маю.
— Це дуже погано, якщо «звичайно». Я, мушу признатись, боюся такої необмеженої влади редактора. А що коли твій автор повіситься? А що як ти не розгледіла в ньому генія?
— Ми ж дивилися вдвох.
— Я — дилетант. Читач.
— До речі, найтрудніша професія. І, крім того, сучасний читач набагато чесніший за деяких критиків. Ті намагаються вгадати, кого похвалити, а кого хвицнути, але вгадують не в читальних залах і не в книгарнях, а…
— Дуже прикро.
— Костю, любий, я не гірше за тебе знаю, що це дуже прикро, тому й попросила тебе прочитати цей рукопис.
Константинов знизав плечима:
— Канонічна схема, а не література: поганий директор, хороший парторг; новатор, якого спочатку затюкали, а потім орден дали, один п'яниця на весь цех… Навіщо брехати? Якби в кожному цеху був тільки один п'яниця, я ставив би в церкві свічки. Будь-яке бажання сподобатися — хоч би там кому — є форма нещирості. А потім схаменемося, почнемо ойкати: «Звідки взялися нові лакувальники?! Хіба хтось змушував твого автора писати брехню? Орудує ліктями, до літературного пирога пнеться — дійсно, не можна ж так спекулювати… Справжня література — це коли людина відкриває душу; а коли так — то й роботи її не видно. А тут якась еклектика: і драматург, і сперечальник, і оповідач, і оратор. І про кожну цю фахову рису можна лише сказати — пересічний. В епоху інформаційного вибуху не можна бути егоцентриком.
— Ти перегорнув рецензії метрів на його рукопис?
— Прочитав. То й що з того? Ці меценати згодом і в газетах виступлять, а книжку здадуть на макулатуру, але й це півлиха; головне лихо в тому, що може з'явитися певна девальвація літературної правди, а це — тривожно. Мені так принаймні здається.
— Про такий висновок, Костю, мені сказали б: «рознос».
— Правильно. Навіщо ж літературу перетворювати на парламент:
«Ти — мені, я — тобі, наша коаліція сильніша». Не треба так, це ж самопожирання літературного процесу.
— У мене з'явиться чимало ворогів, коли я виступлю так різко.
— Що ж, свою позицію треба вміти відстоювати. Я на компроміс не пішов би. Є ще запитання? — він посміхнувся. — Спасибі, я поїхав програвати Славіну.
… Славін запізнився на п'ять хвилин; Константинов, тренуючись біля стінки, зауважив:
— Точність — чемність королів, Віталію Всеволодовичу.
— Та я ж не король, Костянтине Івановичу, я тільки полковник, мені й запізнитися можна… На Кутузовському був затор.
Коли вони мінялися місцями на корті, Славін замислено сказав:
— Знаєте, які думки навіяв мені цей затор?
— Ви хочете забити мені баки й обіграти мене?