— Не треба привертати уваги, — шепнув Дубов. — Стримуй емоції, будь ласка.
— А якщо вони не стримуються?
— Так не буває. Витримка — насамперед. Дуже хочеш бути дружиною?
— Дуже.
— Чому ви всі так заміж хочете, скажи?
— Мабуть, тому, що кохаємо. Дубов усміхнувся:
— А що таке кохання? Можеш пояснити? Гаразд, це філософія, заповнюй бланк, лапо. Через кілька місяців поїдеш зі мною на захід, там ми з тобою з'ясуємо цю філософську проблему. Хочеш зі мною поїхати? На роботу, на роботу, бити буржуїв у їхньому барлозі, хочеш?
— Який же ти сильний і розумний, Серьожо! Як мені гарно з тобою!
Дубов заповнив свій бланк швидко, допоміг Ользі заповнити бланк, неуважно вислухав працівників загсу:
— Від щирого серця поздоровляємо вас. Ждемо через три. місяці, машину можна замовити на першому поверсі, а з приводу обручок зверніться в кімнату номер вісім, там усе пояснять.
— За обручки і машину — спасибі, — сказав Дубов, — а от три місяці нас аж ніяк не влаштовують. Ми ось-ось виїжджаємо за кордон, у справах, може, посприяєте, щоб прискорили оформлення нашого шлюбу? Якщо потрібно, підготую листи, гаразд?
… Потім Дубов одвіз Ольгу на роботу, дозволив їй поцілувати себе:
— Тільки у вухо не треба, боюсь лоскоту.
О п'ятій годині він здав папки у відділ, перевірив, чи точно секретниця записала годину, і пішов на профспілкові збори.
Дубов, на відміну від інших, був підкреслено уважний; коли хтось з промовців гостро ставив питання, він переглядався з тими, хто сидів у президії, і, залежно від реакції там, відповідно й поводився: обличчя в нього мінялось, наче людина приміряла маски античних акторів — то подив, то радість, то обурення, то поблажливість, то цікавість…
Після зборів Дубов поїхав додому. Він піднявся в ліфті на четвертий поверх, відчинив двері й відчув на плечах руки: поруч з ним стояли Проскурін і Гмиря; біля дверей — три чекісти; поняті — дві жінки й чоловік з дивною бородою; вона здалася Дубову якоюсь картатою: сивина — знизу, потім клоччя чорного волосся і рудий полиск біля вуха.
— В чому справа, товариші? — спитав Дубов, відчуваючи, як його обличчя побагровіло; в горлі застряг важкий клубок, заважав дихати.
— Ми зайдемо до вас і там усе пояснимо, — сказав Гмиря. — Відмикайте двері своїм ключем.
У Дубова тремтіли руки, і ключ ніяк не міг попасти в замкову щілину.
— У мене вже хтось бу-ув, — сказав він сам собі, — я відчуваю, тут уже був хтось…
У кімнаті Дубову запропонували сісти, спершу обшукавши його: обличчя в нього стало бліде, зразу ж залягли синці під очима.
— Ознайомтеся з ордером на обшук, — сказав Гмиря. Дубов ніяк не міг прочитати, рядки двоїлись.
— Ви можете шукати, але тільки що? — сказав він. — Мені здається, що сталась якась помилка. Або порушуються норми соціалістичної законності.
Слідчий, капітан Агібалов, підсунув собі стілець, сів навпроти Дубова:
— Ви не хочете признатися у всьому щиросердо?
— В чому?
— Подумайте. На щиросерді зізнання завжди зважають.
— У чому-у я повинен зізнатися-ся? — тяжко заникуючись, спитав Дубов.
— Вміли напаскудити, вмійте й відповідати, Дубов, — сказав Гмиря.
— Мені признава-атись нема в чому. І даремно ваші люди відганяють мою машину.
Проскурін глянув на Гмирю — машину справді відганяли; треба було спішно перевірити, чи нема в ній тайника.
— Що ж, починайте обшук, — сказав слідчий Агібалов, — а ми поки що посидимо…
Спостерігаючи за тим, як чекісти почали обшук, Агібалов неквапливо взяв ліхтарик, що стояв на столі, витяг батарейки, дві відсунув, а третю почав зосереджено крутити в руках.
Дубов, не відводячи погляду, стежив за його пальцями — обличчя його знов почервоніло, язик пересох і здавався йому страшенно важким.
Слідчий поклав батарейку, закурив, підсунув собі попільничку, акуратно поклав обгорілого сірника, подивився на Дубова; той сидів напружений, трохи відкинувши голову, губи в нього тремтіли, аж побіліли.
Агібалов знову взяв батарейку, відгвинтив дно, виклав на стіл капсулу з плівкою, глянув на Дубова.
— Виходить, ви зна-аєте…
— Знаємо, — відповів Агібалов і вийняв з портфеля камінь: звичайнісінький собі камінь, тільки легенький, натисни на невидиму кнопку — розкриється; цей тайник щойно знайшли в гаражі…
Дубов подивився на Гмирю й Проскуріна, які сиділи поруч з ним на бильцях крісла, так, щоб він не міг встати, потім перевів погляд на Агібалова: