— Олю, у вашої мами інше прізвище?
— Інше. Вона взяла прізвище вітчима, а дівоче в неї Швецова.
— Розумію. Ну, будемо пригадувати… Куди подамось? На все в нас лише дві години. До мосту через Москву-ріку не їздили? Коло Лужників?
— Не їздили жодного разу. Хочете, покажу, де в Парку Перемоги катались? Звідти й почнемо.
— І покажете місце, де він вас лишав саму, а дядьки й тітки, милуючись вами, вас фотографували?
Вона засміялась:
— Звідки ви знаєте? Мене тільки один чоловік фотографував, коли Серьожа ходив по квитки в цирк.
— Це коли було? В той день, як повернулись?
— Ні, вранці наступного…
… Повернувшись після поїздки по Москві, Константинов передав Ольгу старшому лейтенантові Крюковій, а сам подався на квартиру Дубова. Тут він переглянув усі книги й швидко знайшов ту, яку шукав: «Довідник готелів «Хілтон». Перегорнув сторінки, знайшов загнуту: «Двокімнатні номери «Хілтона» відзначаються особливим комфортом; кольоровий телевізор, приймач, програма музики, що передається радіовузлом готелю, затишна ванна з морською водою, холодильник і набір посуду на шість осіб. Вартість — 95 доларів, розрахунковий час — 14.00 опівдні».
Константинов книгу обережно закрив, обгорнув папером і спитав оперативного працівника, який сидів у засаді:
— Як гадаєте, відбитки пальців можна взяти з глянсової сторінки?
А втім, відповіді він не ждав — йому тепер стало ясно, чому Дубов знищив Ольгу Вінтер: коли минає перша закоханість, постають питання, і на них треба відповідати, а як відповіси про хілтонівський люкс?
«Трагедія слабкого й нечесного чоловіка, коли поруч в ним — чесна жінка, — подумав Константинов, — Чесна й сильна, не споглядач, а діяч. Звичайно, Ольга спитала про «Хілтон», коли вони залишилися самі, а він погано збрехав, вона ж розумніша, вона все збагнула і віднесла його сережки до подруги — сама просто не наважувалася почути те, що скажуть оцінювачі. Навіть сильна людина відтягує хвилину правди, бо правда передбачає дію. А в неї, яка вже попрацювала за кордоном і чудово знала, що й до чого, був один вихід. Іти до нас. І він це зрозумів. Що він міг їй збрехати? Сказати не ту ціну? Припустімо. Ніхто з наших за кордоном цін в готелях толком не знає; розуміють, що не по кишені, й не питають — гордість не дозволяє. Звичайно, коли була закоханість, там, у Луїсбурзі, і тут деякий час, не думала вона ні про ці самі кляті дев'яносто п'ять доларів за любов у люксі; гроші й любов — чужерідні; а от чому вирішила з'ясувати це зараз? Здогадалася про його друге обличчя? Але як? Вона його захищала перед усіма, покійничка ж не дуже любили, «Заратустра», гоноровитий, поблажливий. Мабуть, здогадалась у Ніязметової, коли він вилив на неї вино й повів у ванну — просив, мабуть, щоб мовчала при подрузі. А це суперечило її єству. І вона оцінила сережки. І жахнулась. І поїхала по проспект «Хілтона». А потім повернулася до нього. І сказала йому про все. І його охопив жах — зрозумів, що загинув».
І раптом Константинов спіймав себе на думці, що йому жаль Дубова. Він спершу навіть не зрозумів себе — жалість до зрадника, хіба це можливо?
«Мабуть, можна пояснити, — подумав Константинов. — Приїхав же він туди не зрадником. На чому його зламали? Аномалія? Але ж на світі живе немало людей з відхиленням від норми. Може, я був неправий, коли говорив з Степановим? Ні. Був правий. Не можна не вірити будь-якій людині, яка має певні відхилення від норми, — це призведе до шпигуноманії і зрештою допоможе ворогові ламати людей страхом. Скільки наших зараз працює за кордоном?! Десятки тисяч. Мабуть. А життя й там триває, будь-яке лихо може спіткати людину — випадково, через глупство чи необізнаність… А ворог пильний, він уміє все зважити в людині, розкласти її по спектрах. Честолюбство, скнарість, пиятика — так, це знаряддя, ним як користувалися, так і будуть користуватися наші противники, але хіба більш-менш розсудливого індивіда завербують, хіба він стане шпигуном, переспавши десь там з підкладеною під нього Пілар? Отже, все-таки аномалія! Але аномалія від аномалії різниться. Як же провести межу? І яка вона, ця таємнича межа? Обчисливши її, збагнувши, можемо врятувати людину від падіння. А ще можемо врятувати людину вірою в неї. Кожен повинен знати — тобі вірять. Це надає сили. Тільки людина з патологічною мораллю може стати шпигуном, — переконуючи самого себе, думав Константинов. — Отаким був Дубов, це точно, і тому саме в операції з ним спрацювали і Пілар, і його зажерливість, і надмірне, ніцшеанське честолюбство».