Останній запис у щоденнику зроблено близько ранку, що настав по смерті дружини, і в ньому Клейтон розповідає гіркі подробиці лиха діловим тоном, який відтіняє трагізм становища. Ця безпристрасність народилась від тривалого горя та безнадії, яких не був спроможний посилити навіть цей новий жорстокий удар. “Мій маленький син плаче від голоду. О Алісо, Алісо, що мені робити?”
І коли Джон Клейтон написав ці слова, — останні, які йому взагалі судилося написати, — він зморено поклав голову на витягнуті руки й знерухомів при столі, зробленому для неї, що лежала німим, холодним трупом на постелі за його спиною.
Довгий час жоден звук не порушував мертвої тиші полудня джунглів, окрім жалібного плачу людського дитинчати.
4. МАВПИ
У лісі, на плоскогір’ї, в кількох кілометрах від берега лютував старий Керчак — ватажок мавпячого племені. Усі молодші й легші вагою мавпи, рятуючись від його гніву, видерлися на найвищі гілки великих дерев. Вони воліли важити життям на гілках, що вгиналися під ними, аніж лишатися віч-на-віч зі старим Керчаком під час одного з нападів його невгамовного шаленства.
Інші самці також повтікали вусібіч після того, як хребці одного з них хруснули у велетенських, вкритих піною щелепах ватажка. Одна нещасна молода самичка зірвалася з високої гілки І гепнулася на землю майже біля Керчакових ніг. З диким криком він накинувся на самичку, видер зубами величезний кавалок з її боку і, схопивши уламок гілки, люто замолотив її по голові й плечах, доки череп нещасної перетворився на кашу.
Ось він помітив Калу, що зі своїм дитинчам повернулася з полювання, не знаючи про настрій володаря, доки пронизливий застережливий крик мавп змусив її спішно шукати безпеки.
Але Керчак був у неї за спиною, і так близько, що, якби вона не зробила відчайдушного стрибка з однієї гілки на іншу, — настільки небезпечного, що мавпи рідко до такого вдаються, коли їх не жене страх, — він би вхопив її за ногу. Стрибок їй вдався, але коли вона повисла на гілці, дитинча, що чіпко висіло у неї на шиї, не витримало різкого поштовху, і самиця побачила, як маленька істота полетіла з багатометрової височини, крутячись та звиваючись, на землю.
Кала пронизливо закричала з відчаю і кинулася до немовляти, забувши про Керчака, та, коли вона притисла до грудей маленьке, скалічене тільце, життя вже полишило його.
Тихо стогнучи, самиця притискала до себе тільце дитинчати, і Керчак не кинувся до неї. Зі смертю дитинчати напад демонічної люті минувся у ватажка — так само раптово, як і почався.
Величезний Керчак був царем мавп і важив близько ста шістдесяти кілограмів. Чоло у нього було надзвичайно низьке й похиле, а маленькі очиці налиті кров’ю і близько посаджені біля широкого, плаского носа; його великі тонкі вуха були, втім, менші, ніж у інших мавп його племені.
То лиха вдача й могутня сила Керчака зробили його царем маленького племені, в якому він народився чверть віку тому. Нині Керчак був у повному розквіті сил, і у всьому величезному лісі, де він блукав, не те що жодна інша мавпа не насмілювалась оскаржувати його зверхність — інші великі звірі не чіпали його.
З усіх диких звірів хіба старий слон Тантор не боявся його — а Керчак лише його одного й остерігався. Коли Тантор сурмив, величезна мавпа з усім своїм плем’ям Квапилася дістатись якнайшвидше на дерева другої тераси.
Плем’я людиноподібних мавп, яким Керчак керував залізною рукою та вишкіреними іклами, налічувало шість чи вісім родин, і кожна з них складалася з дорослого самця, його самиць і дитинчат; отже, все плем’я налічувало близько сімдесяти осіб.
Кала була молодшою дружиною Тублата, що означає “Зламаний Ніс”, і дитинча, яке розбилося, було її первістком, бо їй було дев’ять чи десять років, не більше.
Хоч молода ще, Кала була дебела й сильна, являючи собою чудову, добре збудовану тварину з округлим, високим лобом, що означало розвинутіший розум, аніж у більшості її одноплемінників. Вона більше, ніж інші мавпи, спроможна була переживати материнську любов і горе.
Однак це була мавпа, величезний, хижий, жахливий звір із породи горил, але розумнішого виду, що в поєднанні з горилячою силою робило її одноплемінників найстрашнішими з усіх чотирируких родичів людини.
Коли мавпи побачили, що Керчак переказився, то повільно спустилися зі своїх сховків у верхівках і заходилися кожна коло своєї, урваної Керчаковим гнівом справи.