Тарзан посідав у племені особливе становище. Хоча мавпи і вважали його за свого, проте він дуже відрізнявся від них і відчував себе самотнім. Дорослі самці або цілковито ігнорували його, або так люто ненавиділи, що від передчасної смерті хлопця рятували лише дивовижні спритність і зграбність та ще відчайдушний захист величезної Кали.
Найнепримиреннішим його ворогом був Тублат, але завдяки саме Тублатові вороги Тарзана перестали його переслідувати. Цілком несподівано, коли йому було близько тринадцяти років, його враз залишили у спокої. Щоправда, часом хтось із його ворогів впадав у дивне шаленство, яке подеколи доймає самців багатьох великих звірів у джунглях. Але тоді ніхто з членів племені не був у безпеці.
Того дня, коли Тарзан завоював право на загальну повагу, плем’я зібралось у маленькому природному амфітеатрі, в низині між невисоких пагорбів, вільній від дерев та ліан. Відкритий майданчик був майже круглий. Зівсебіч височіли могутні могікани пралісу з такою суцільною стіною заростей між стовбурами, що дістатись на арену можна було лише по верховіттю.
Плем’я часто збиралося тут, не боячись вторгнень. Посередині амфітеатру стояв один з тих дивних земляних барабанів, які споруджують антропоїди для своїх дивовижних обрядів і звуки яких долинають до людей із глибин джунглів, але ніхто з людей ніколи не бачив цих обрядів.
Численні мандрівники бачили барабани великих мавп, багато хто чув їхній гуркіт і шум диких, страшних оргій первісних володарів джунглів, але Тарзан — лорд Грейсток — був єдиною людською істотою, яка брала участь у шаленій, несамовитій оргії думдум.
З цього первісного обряду виникли, напевне, всі форми та церемонії сучасної церкви й держави. В усі незліченні віки наші люті волохаті предки танцювали думдум під звуки своїх земляних барабанів під сяючим промінням тропічного місяця у надрах могутніх джунглів. Це почалось у ту давно забуту ніч, коли перший наш волохатий пращур, розгойдавшись на хиткій гілці, легко стрибнув на легкий дерен первісної арени.
Того дня, коли Тарзан поклав кінець переслідуванням, яких він зазнавав дванадцять з тринадцяти років свого життя, мавпяче плем’я, що нині налічувало вже сотню голів, промайнувши нижнім ярусом дерев, нечутно стрибнуло на арену амфітеатру.
Обрядами думдум плем’я відзначало важливі події в своєму житті: перемогу, взяття полоненого, вбивство великого лютого мешканця джунглів, смерть царя, обрання на його місце іншого, і кожному випадкові відповідав певний обряд думдум.
У той день святкували вбивство велетенської мавпи, члена іншого племені. І коли плем’я Керчака стало спускатися в амфітеатр, два величезні самці принесли труп переможеного.
Вони поклали свою ношу перед земляним барабаном І всілися біля неї, чатуючи, тоді як решта спала у високій траві, аж доки світло місяця, який сходив, подало знак починати дику оргію.
Кілька годин над галявиною панувала тиша, яку порушували лише пронизливі крики строкатих папуг та щебет і свист тисяч птахів, які пурхали поміж яскравими орхідеями та вогненно-червоними квітками, що звисали з порослих мохом гілок лісових велетів.
Нарешті, коли настала ніч, мавпи заворушились, утворивши широке кільце довкола земляного барабана. Самиці та дитинчата розташувались по зовнішньому краю кільця, а дорослі самці навпроти них усередині. Біля барабана всілися три старі самці, озброєні сукуватими палицями.
І коли першим слабким промінням місяць посріблив верхів’я довколишніх дерев, мавпи почали тихо й повільно бити по резонуючій поверхні.
У міру того, як амфітеатр освітлювався, самиці били дедалі частіше, доки врешті дике ритмічне гудіння виповнило довколишні джунглі на багато кілометрів. Великі хижаки припинили своє полювання і, нашорошивши вуха та підвівши голови, вслухалися в глухі удари, які свідчили про те, що почалося свято думдум.
Коли гуркіт барабана став оглушливим, Керчак стрибнув у проміжок між самцями та барабанщицями.
Випроставшись, закинувши голову далеко назад, дивлячись просто в овид місяця, що сходив, та вдаряючи себе в груди величезними волохатими лапами, він страхітливо й оглушливо завив.
Раз, удруге, втретє страхітливий крик прокотився над безмовністю стихлого, наче вимерлого лісу.
Потім, зігнувшись, Керчак нечутно пробіг уздовж кола, повз мертве тіло, що лежало перед вівтарем-барабаном, але не зводив з нього своїх маленьких хижих червоних очиць.
Потім інший самець стрибнув на арену і, повторивши страшні вигуки царя, скрадаючись, пішов за ним. Після цього вистрибнули інші, швидко, одні за одними, і нарешті весь ліс задвигтів од майже безперервного гуркоту та кровожерних вигуків.