Коли вона озирнулася, Кулонга зірвав лук і блискавично припасував на нього стрілу. Відтягнувши тятиву далеко назад, він послав отруєну стрілу просто в серце величезного антропоїда.
З жахливим зойком Кала впала долілиць на очах ураженого племені. Здійнявши вереск і рев, мавпи кинулися навздогін Кулонзі, але перестрашений дикун мчав стежкою, як налякана антилопа.
Він чув про лють цих диких волохатих звірів, і його єдиною думкою зараз було якомога збільшити відстань між собою та ними.
Вони гналися за ним по верховіттях досить довго, але потім поодинці стали повертатися до місця, де сталася трагедія. Ніхто з них досі не бачив іншої людини, окрім Тарзана, і вони поволі метикували, до якої б це породи могла належати страшна істота, що з’явилася в їхніх джунглях.
Далеко на березі, біля хатини, Тарзан почув відгомін події і, здогадавшись, що з племенем трапилось щось поважне, квапливо вирушив на шум.
Прибувши, він застав усе плем’я дуже збудженим довкола мертвого тіла його матері.
Горе і лють Тарзана не знали меж. Кілька разів він проревів свій бойовий клич. Він бив себе кулаками в могутні груди і раптом, упавши на тіло Кали, заридав у страшній тузі осиротілого серця.
Втрата єдиної на світі істоти, яка виявляла до нього ніжність і любов, стала для хлопця тяжким ударом.
Що з того, що Кала була лише величезною потворною мавпою? Для Тарзана вона була ніжною, близькою, а тому гарною!
До неї він, сам того не підозрюючи, виявляв усю повагу та любов, які людська дитина почуває до рідної матері. Він не знав іншої матері, і Кала отримувала те, що належало б прекрасній леді Алісі, якби вона була жива.
Коли перший напад горя минув, Тарзан опанував себе і, розпитуючи мавп, свідків убивства Кали, дізнався про все те, що можна було переказати їхнім обмеженим запасом слів.
Але цього йому було достатньо. Він дізнався, що дивна безголоса чорна мавпа з пір’ям, яке росло з голови, метнула в Калу смерть із гнучкої гілки і втекла зі швидкістю оленя Бари на схід сонця.
Тарзан не став чекати, а видершись на дерево, швидко помчав лісом. Він знав, як в’ється слоняча стежка, якою втік убивця Кали, і поспішав джунглями навперейми чорному воякові, який, звісно, рухався, повторюючи звивини стежки. На боці в Тарзана висів батьків ніж, а на плечі лежав мотузок, скручений у коло. Через годину він трапив на стежку і, спустившись на землю, уважно оглянув ґрунт.
У масній грязюці на березі вузенького струмка він знайшов сліди, які з усіх мешканців джунглів залишав він один, але його були значно більші. Серце йому шалено закалатало. Невже він переслідує людину — когось із власної породи?
Він знайшов два сліди: в один і в інший бік. Це означало, що його жертва вже верталася цією стежкою. Роздивляючись останній слід, він зауважив, що крихітна грудка землі скотилася з краю сліду у його заглибину; ага, слід свіжий, звір щойно пройшов!
Тарзан знову дістався верховіть дерев і швидко, нечутно помчав високо над стежкою. Не встиг він здолати кількох кілометрів, як побачив чорного вояка, що стояв на невеликій галявинці. В руці він тримав гнучкого лука зі смертельною стрілою.
Навпроти нього на краєчку галявини, нахиливши голову, з вкритими піною іклами, стояв вепр Хорта, готуючись до нападу.
Тарзан із цікавістю роздивлявся істоту, яка стояла під ним і була така схожа на нього загальним виглядом і так відрізнялася кольором шкіри й рисами обличчя. У його книжках були зображення негра, але як несхожі були тьмяні, мертві відбитки на цю сповнену життя лискучу істоту!
У людині, яка стояла з напнутим луком, Тарзан упізнав не так негра, як Стрільця з абетки: з С починається Стрілець.
Дивні речі! Від збудження Тарзан ледь не виказав своєї присутності. А дійство унизу йшло своїм робом. Дужа чорна рука сильно нап’яла тятиву; вепр Хорта кинувся вперед, і тоді чорношкірий пустив отруйну стрілу. Тарзан побачив, як вона майнула зі швидкістю блискавки й уп’ялася в ворсистий загривок вепра.
Щойно стріла злетіла з тятиви, як Кулонга наклав іншу, але вепр Хорта налетів на нього так швидко, що негр не встиг її спустити. Одним стрибком чорношкірий перелетів над звіром і, повернувшись із неймовірною швидкістю, вгородив другу стрілу в спину Хорти.
Потім Кулонга видряпався на дерево, що стояло неподалік.
Хорта повернувся, щоби знову кинутися на ворога, зробив десяток кроків, спіткнувся і повалився на бік. Якусь хвилину його м’язами перебігла судома, і він завмер. Кулонга зліз з дерева. Ножем, що висів у нього на боці, він вирізав з тіла вепра кілька великих шматків, потім, розклавши посеред галявини багаття, засмажив і з’їв стільки м’яса, скільки йому хотілося. Решта залишилася лежати на місці.